Читати книгу - "Небратнi"

на сході України. «Якщо ми хочемо жити без олігархів, нам потрібно жити без сходу України. Якщо ми хочемо зберегти Україну в таких територіальних межах (у яких вона є зараз), доведеться з олігархами миритися», — переконаний Карасьов.

12

Пропагандистська істерія сягнула піку протягом перших трьох місяців після анексії Криму та появи перших «зелених чоловічків» у містах Донецької та Луганської областей. Саме на цей час припадає різке збільшення кількості агресивно налаштованих росіян, які безпричинно писали мені у Facebook чи ВКонтакті «кілометрові» приватні повідомлення з погрозами й іншою єрессю. Погрожували не мені особисто, а відразу всім українцям: «Убивать вас всех было бы проще!», «Хохляндии как государства уже нет — это факт», «И не надо мне на польском языке писать, у тебя же написано, что ты украинец, а украинцы всегда на русском общаются», «Суки, вы нас предали!» тощо.

Химерна ситуація, правда? Я у себе вдома, ходжу із дівчиною до кіно, спілкуюся із друзями, читаю книги, вигадую щось цікаве для промо-туру із наступним романом — коротше, живу чи, зважаючи на обставини, намагаюся жити, — а купа людей за тисячі кілометрів від мене, людей, яких я не знаю і ніколи не бачив, які востаннє ходили до театру, мабуть, іще в дрімучому дитинстві зі значком жовтенятка на заношених до дірок сорочках, згорають від бажання вбити мене та стерти з лиця землі мою країну. Бо ми, бачте, їх «зрадили»!

Я взагалі не можу не дивуватися людям, для яких чиєсь життя важливіше за власне. От уявіть: чоловік приходить із роботи і замість того, щоб узяти до рук книжку, сходити кудись із дружиною, піти до спортзалу — зробити щось для себе! — сідає за комп’ютер, шукає українські сторінки в соціальних мережах і починає спливати лайном. Звідти, за тисячі кілометрів, із глушини, куди, либонь, не долітає навіть запах цивілізації, розказує мені, що українська держава — це штучне формування, що української нації не було й немає, що мови, якою від народження розмовляю я, якою розмовляють мої батьки, якою розмовляли батьки мого батька тощо, просто не існує. Причому розказує у такій формі, наче виступає у фіналі світової першості з російської лайки.

Власне, я до чого. Після австралійського саміту G20, на якому Путіна хіба що не ставили в куток на коліна, і запаморочливої девальвації російського рубля британські букмекерські контори почали приймати ставки на те, чи досидить Володимир Путін у президентському кріслі до кінця 2015 року. Проте не варто думати, що достатньо усунути Путіна — і ситуація владнається, а росіяни вмить стануть білими та пухнастими. Це не так. Блискуча з технічної точки зору та безглузда в сенсі наповнення пропаганда зробила своє: віднедавна Україні й українцям протистоїть не Путін, українцям протистоять 150 мільйонів озлоблених людей, які прагнуть знищити сусідню націю, тим самим довівши, що вони мають рацію в тому, що це не українці хочуть свободи та процвітання, а зла й нехороша Америка намагається допекти росіянам.

Згадайте нацистську Німеччину. Гітлер пішов війною на Європу не тоді, коли опинився при владі, а приблизно через 10 років, коли виплекані пропагандою хлопчики та дівчатка з Гітлерюгенду стали повнолітніми та готовими піти на війну — помирати за фанатичні ідеї свого фюрера.

Отож прибрати свинопаса — це, звісно, чудово! — проте мені здається, від того нічого не зміниться: стадо безмозких свиней залишатиметься стадом безмозких свиней.

Розділ 6

Перша гібридна

1

Прусський генерал Карл фон Клаузевіц колись сказав: «Війна — це продовження політики за допомогою інших засобів».

Наприкінці лютого 2014-го, після втечі Віктора Януковича і прискореної дезінтеграції Партії регіонів, у Володимира Путіна більше не лишилося точок опори в Україні. Уперше після розвалу СРСР Росія несподівано опинилася без важелів впливу на внутрішню та зовнішню політику свого найважливішого сусіда — України. І це сталося в той час, коли сама Російська Федерація застигла на порозі стагнаційної кризи, чергового спаду в трагічно залежній від цін на енергоресурси економіці.

Росії конче були необхідні українські ринки, щоб забезпечити — бодай слабке й екстенсивне, та все ж — зростання. Росія потребувала України, щоб підтримувати в головах своїх громадян міф про імперську велич. Водночас Росії не було чого запропонувати Україні. Російська Федерація не змогла створити економічних умов для добровільного наближення й інтеграції України до Митного союзу та інших міждержавних євразійських утворень. Це усвідомлював навіть Янукович. На початку 2014-го стало остаточно зрозуміло, що Росія може втримати Україну у сфері свого геополітичного впливу в єдиний спосіб — так, як утримувала Угорщину 1956-го та Чехословаччину 1968-го, — ввівши танки та розпочавши повномасштабну війну.

От тільки, як не крути, час зараз інший, а отже, і війна повинна бути іншою.

2

У квітні 2014-го, в інтерв’ю для «Радіо Свобода», голландський генерал-майор у відставці, член верхньої палати парламенту Нідерландів Франк ван Каппен розповів про якісну зміну способу ведення воєн, яка чекає на світ у ХХІ столітті.

Ще 2004 року з ініціативи НАТО було проведено аналітичне дослідження за назвою «Multiple Futures»[84], основна мета якого — аналіз потенційних у найближчому майбутньому викликів перед світовою спільнотою у сфері міжнародної безпеки. Над дослідженням працювали понад вісім тисяч учених, військових і політиків, причому не лише із країн НАТО. За одним із розроблених сценаріїв, слабкість і політична неоднорідність світової спільноти зумовить повернення до геополітичних методів ХІХ століття, коли сильні у військовому сенсі держави нав’язували свою волю слабким. Саме відсутність єдності та згуртованості серед тих розвинутих країн, які могли б знівелювати означену поведінку в зародку, — це причини неможливості зупинити агресора. За результатами виконаного НАТО дослідження, згадані конфлікти розгортатимуться на лініях стику геополітичних платформ, зокрема між Росією та Заходом. Утім, якщо раніше ця лінія проходила через Польщу, Угорщину, Чехію та Словаччину (згадайте історію цих країн у ХХ столітті), то нині вона пересунулась на схід і тягнеться через Україну, Білорусь, Грузію та Молдову.

Та найважливіше у висновках аналітиків — це припущення, що у ХХІ столітті держави-агресори вдаватимуться до нового способу ведення бойових дій, відмінного від того, що застосовували раніше. «Це називають hybrid warfare, гібридною війною, — говорить генерал ван Каппен. — Гібридна війна — це поєднання класичного способу ведення війни із застосовуванням нерегулярних збройних формувань. Держава, яка веде гібридну війну, укладає угоду із недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими формально повністю заперечує (курсив мій — М. К.). Ці виконавці можуть робити речі, які сама держава робити не може, оскільки будь-яка