Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

— 9599. Але наркома внутрішніх справ УСРР Володимира Антонова обнадіювала не скільки кількість, як «якість»: «Тепер факт розшарування безсумнівний. Куркуль-бандит не чіпав селян, навіть членів сільрад і волвиконкомів: він їх лише розганяв та лякав погрозами. Тепер уже не те: тепер куркуль уже б'ється у своєму власному селі проти своїх односельців, організованих у комнезами... За першу половину жовтня ми маємо, за неповними даними, із середовища незаможних 152 жертви куркульського терору (переважно голови комнезамів)... Нещодавно прийшла характерна телеграма про те, що в одному селі куркулі вирізали 30 бідняків, а ті, в свою чергу, вирізали стільки ж куркулів. А в Полтавській, Кременчуцькій і Донецькій губерніях починають організовуватися збройні загони незаможників для самооборони та рішучого придушення куркульського терору. Це вже беззаперечний початок громадянської війни на селі, і безперечно, що за підтримки всього державного апарату Радянської влади вона закінчиться перемогою споріднених із пролетаріатом прошарків села».

І все-таки в радянській вертикалі влади комнезами були чужорідним елементом. Розуміючи необхідність розколювання селянства аж до виникнення на селі стану соціальної війни, деякі керівники республіки сумнівалися в тому, що особлива гострота ситуації виправдовує існування комнезамів після закінчення воєнних дій. Специфічно селянські політичні організації їх лякали. Однак X. Раковський і Г. Петровський заручилися підтримкою в політбюро ЦК РКП(б) і домоглися прийняття ВУЦВКом закону від 13 квітня 1921 р., за яким комнезами оголошувалися «організаціями державного значення».

Обрана більшовиками тактика поширення продрозкладки на всі групи продовольчих товарів та боротьби проти реального виробника цих товарів призвела до закономірного, але не бажаного результату: селяни почали згортати виробництво. Ситуацію потрібно було рятувати. У контексті комуністичного будівництва не йшлося про повернення до товарно-грошових відносин — вони вважалися вже віджилим етапом. Яким міг бути вихід із такої ситуації?

Керівництво УСРР, яке не було вповноважене на зміну основних засад комуністичного будівництва, схилялося до повторення здійсненої навесні 1919 р. спроби комунізувати село. Однак було враховано, що до слова «комуна» селяни відчували відразу, і тому в резолюції V Всеукраїнської конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) був ужитий інший термін — «колективізація», який потім став візитною карткою більшовицького режиму. Мета залишалася незмінною: створити на селі велике виробництво, яким державні органи могли б безпосередньо управляти.

У резолюції зазначалося: «Оскільки колективізація сільського господарства є за даних умов єдиним засобом відтворити велике сільськогосподарське виробництво, підвищити продуктивність землеробської праці і втягнути в загальний колообіг народного господарства дрібну господарську одиницю, остільки сама колективізація сільського господарства стає завданням не стільки політичного, скільки виробничого характеру».

Однак на. втілення таких рішень у більшовицької держави 1920 р. не було сил. Керівники партії на чолі з В. Леніним розуміли, що запровадженням примусової колективізації вони одержать той же, що і 1919 р., результат, тобто крах радянської влади. Тому вожді партії, ще не відмовляючись від комуністичного будівництва, обрали іншу тактику.

В. Ленін визнавав, що за три роки комуністичного будівництва зроблено не так і багато: країна залишається дрібноселянською. Полемізуючи з тими, хто бажав повторити спробу негайної комунізації села, Ленін підкреслив: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий і найближчим часом іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться».

Обрана для порятунку економіки тактика була накреслена в законопроекті «Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства», який Раднарком РСФРР на доручення свого голови розробив і представив у Всеросійського ЦВК для внесення на VIII з'їзд рад. У цьому документі проголошувалося: «Покладаючи на всі органи Радянської влади обов'язок посилення всебічної допомоги селянському землеробству, робітничо-селянська влада оголошує в той же час правильне провадження землеробського господарства великим державним обов'язком селянського населення... і вимагає від усіх землеробів повного засіву полів за завданням держави і правильного їхнього обробітку за прикладом кращих, найбільш старанних господарів середняків та бідняків».

Селянська праця ставала примусовою. Розкладка селянської продукції доповнювалася розкладкою засіву й обробітку землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть змогу запобігти катастрофічному скороченню посівів 1921 р. Якщо перша розкладка являла собою реквізицію продуктів селянської праці, то цю нову розкладку треба було назвати відчуженням робочої сили. Залишаючи селянам засоби виробництва, тобто ухиляючись від колективізації господарств, держава мала намір реквізувати в них власну робочу силу!

В УСРР постановою Раднаркому від 25 грудня 1920 р. «Про проведення весняної посівної кампанії» було створено Центральну посівну комісію, до складу якої входили керівники Наркомзему, Наркомпроду, Української ради народного господарства та Всеукркомпраці, та на якій головував очільник РНК УСРР. У губерніях, повітах, волостях та селах створювалися відповідного рівня посівні комісії. На низовому рівні керівництво комісіями зосереджувалося в руках комнезамів, тобто в руках тих, на кого ця розкладка фактично не поширювалася. Завдання ставилися грандіозні:

а) розширити посівну площу до розмірів 1916 р.;

б) організувати обробляння землі і сівбу за можливості шляхом громадської організації праці;

в) до плану обробляння за сівбу ввести трудомісткі культури, насамперед бурякову та олійну.

Бачимо, що влада намагалася суто адміністративним способом визначити, що, скільки й де треба сіяти. При цьому економічні стимули були відсутні. До 15 січня пропонувалося скласти докладний план розкладки посівного матеріалу. У цій постанові були розписані завдання не стільки для самих селян, як для того апарату, який мав технічно і кадрово забезпечити посівну кампанію. Не забуто було навіть Наркомвоєн, якому було доручено «надати в установленому порядку в розпорядження Посівкомів червоноармійську та трудармійську робочу силу для обробітку полів». Головним «економічним» стимулом для «передовиків посівництва» було названо «збільшення норми продовольчих продуктів, які залишаються у селах та волостях при проведення продовольчої розкладки»... По суті, доведеними до кожного селянського двору державними завданнями на посів селянство поверталося у становище, що існувало до 19 лютого 1861 р. «Світле майбутнє» більшовицьких пропагандистів на практиці оберталося поверненням до кріпацтва. Це був шлях у безвихідь.

Ілюзії та практика повсякденного комунізму в містах

Невід'ємною складовою розпочатого в Росії ще 1918 р. комуністичного будівництва мала стати трудова повинність. Примусовість праці випливала з самої суті позбавленого ринкових важелів господарства. Саме 1920 р., після остаточної руйнації економічних стимулів в економіці, повсюдне розповсюдження трудової повинності стало не лише комуністичним гаслом, а й нагальною потребою влади. Небажання робітника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно державі, викликало гостру негативну реакцію. Нерідко таке засноване на відсутності економічної зацікавленості небажання політизувалося, тобто влада сприймала його як контрреволюційний виступ.

Радянська влада зробила трудову повинність конституційною нормою. Відповідна стаття як у Конституції РСФРР 1918 р., так і в Конституції УСРР 1919 р. була ідентичною. Її