Читати книгу - "Демократія"

173
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 102
Перейти на сторінку:
днів було ухвалено поправку, й вона набула чинності. Мої не лишив сумнівів щодо причин такої зміни: «Це через налаштованість західних медіа проти нас, бо в нас таке економічне становище. Світові економічні тренди контролюються розвиненими країнами, і я не хотів, аби мій народ увесь час утискували й шпиняли... Не вірте, буцімто багатопартійність дасть Африці стабільність. Вона не здатна на це»[82].

Якийсь час здавалося, що він мав рацію. Країною котилися хвилі етнічного насильства. І в основі насправді завше виявлявся політичний трибалізм. Опозиціонери належали переважно до луо, другого за чисельністю племені в країні. Найчисленніша група кікую пояснила, що голосуватиме лише за ознакою етнічної належності. Календжин, плем'я президента, скористалося моментом, аби владнати претензії й захопити сільгоспугіддя в долині Рифт. Фермери з інших племен покинули свою землю, і виробництво продуктів харчування занепало. За лічені місяці етнічні конклави зміцніли, і племена почали лаштуватися захищатись і мститися іншим.

Напровесні 1992 року «Нью-Йорк таймс» повідомляла: «Уперше з часу незалежності від Британії, здобутої 30 років тому, в Кенії бовваніє привид громадянської війни. <...> Щодня в бушах знаходили трупи... а також у будинках після хвилі вбивств, підпалів і терору, вчиненого вояками-календжинцями. <...> Ті, хто прокрадався додому, щоб забрати речі... виживали лише тоді, коли за наказом... співали присягу уряду, в якому переважали календжинці»[83].

Розвалювання політичної системи тривало, коли ФРД розколовся за етнічною ознакою. Одинґа, родом луо із західної Кенії, очолив одну фракцію, а кікую Матіба — іншу. Мваї Кибакі, теж кікую, очолив демократичну партію. Попри спільну опозицію до Мої обидва найбільших племені цуралися одне одного, бо боялися, що інше переможе в боротьбі за політичну владу.

Не дивно, що в таких хаотичних умовах перші в країні багато-партійні вибори в грудні 1992 року зазнали невдачі. Мої скористався розбратом в опозиції й переміг на виборах, котрі всі розцінили як позначені маніпуляціями й махінаціями з бюлетенями. Опозиція відмовилася визнавати результати. Мої проігнорував її, залізною рукою керуючи занепалою економікою і позбавленою єдності країною.

Однак заклики до демократії не стихли. Упродовж наступних п'яти років свій уплив справляли протести студентів, праведний гнів римо-католицької церкви та міжнародний осуд режиму. Кульмінації події сягнули 7 липня 1997 року, коли спецназівці розігнали демонстрації по всій країні. Через два дні режим закрив п'ять університетських кампусів в окрузі Найробі, прагнучи придушити активність студентів.

Цього разу Мої протистояли краще організовані сили. У той час як політичні партії залишалися слабкими й воювали між собою, громадянське суспільство починало згуртовуватися. Намагаючись оновити конституцію перед виборами, неурядова організація Коаліція громадян за конституційні зміни створила Національну асамблею згоди, щоб прискорити реформи. Група, яку фінансувала Фундяттія Форда, вимагала змін конституції й погрожувала громадянською непокорою, якщо вимоги не виконають. На мітингу були присутні кілька ключових політичних фігур, зокрема Кибакі.

Уряду було непереливки через розруху в країні та міжнародний тиск. Режим обіцяв розглянути реформи, але не зробив нічого. Побоюючись наближення громадянської війни, помірковані з президентської партії хотіли компромісу із поміркованими з Громадської коаліції.

Восени 1997 року на тлі поглиблення хаосу Мої підтримав пакет реформ поміркованих, завдавши неприємностей правозахисникам, священикам і політикам, які прагнули радикальніших дій. Проте важливі зміни все-таки відбулися, як-от зменшення повноважень державної влади, припинення превентивного ув'язнення і створення нового виборчкому з широкими повноваженнями. Зрештою, реформи спонукали до перегляду конституції.

Розуміючи, що він розколов опозицію, Мої призначив вибори на 29 грудня. Звичайно, часу на реалізацію реформ не було, хоча Виборча комісія Кенії (ВКК) мала за цим наглядати. Хаотичні вибори призвели до плутанини, і вже здавалося, що ні Мої, ні опозиція не подолають поріг у 25 % у кількох провінціях, що дозволило б уникнути другого туру. Проте коли туман розвіявся, президента оголосили переможцем. Попри використання адмінресурсу й малювання на його користь, президент набрав лише 40 % голосів. Показово, що основні етнічні групи голосували за одноплеменників: кікую — за Кибакі, луо — за Райла Одиніу (син Оґінґи Одинґи), луг'я — за Майкла Вамалву, камба — за Чериті Нґілу.

Результати нібито протверезили президента. «Мій наступний уряд буде більш чутливим до потреб і сподівань людей», — сказав він[84]. І поволі Мої почав виконувати обіцянку, втрачаючи свою хватку. Знову посилився міжнародний тиск, цього разу з боку США та адміністрації Буша, які зосередилися на політичній реформі. Під час візиту в травні 2001 року держсекретар Колін Павелл спонукав Мої дозволити вибори нового президента й піти з посади. Конституція забороняла йому знов іти на вибори, хоча дехто до цього закликав, але Павелл апелював до його законослухняності.

Знаючи, що, може, доведеться піти з посади, Мої спробував подбати про наступника. Він поставив на Ухуру Кеніатта, сина засновника Кенії. Ухуру був енергійним, молодим, харизматичним і мав західну освіту. Але чимало кенійців побоювалися, що він продовжить режим Мої. Президент не допоміг своєму протеже, розповідаючи, що буде завжди напохваті й зможе йому допомогти.

Кибакі вдалося об'єднати опозицію у «Веселкову коаліцію». Його платформа зосереджувалася на ліквідації корупції та запровадженні верховенства права. Хоча й траплялися спорадичні повідомлення про фальшування з обох боків і часті випадки насильства, вибори 27 грудня 2002 року відбулися. Кибакі переміг, а Ухура визнав поразку. Кенія відновила багатопартійну систему й повернулася до демократії.

Ще один шанс, але Кибакі розчаровує

Спочатку спостерігачі за кенійською політикою високо оцінювали Мваї Кибакі за його особисті якості та бажання зробити Кенію кращою. У день інавгурації він сказав кенійцям, що йому «дісталася країна... спустошена за роки поганого й недолугого правління»[85]. Це було не дуже ввічливо відносно Мої, який сидів поруч із ним. Але це відповідало настроям кенійців, що покладали великі надії на новообраний уряд.

Треба віддати йому належне: Кибакі розпочав серйозну кампанію проти корупції. Уже через два місяця після того, як він 2003 року обійняв посаду, було призупинено діяльність головного судді й створено незалежний трибунал для розслідування звинувачень у катуванні опонентів та корупції. Ще через місяць з величезним скандалом пішов із посади глава центробанку Кенії. Збанкрутував приватний банк, який тримав кошти пенсійного фонду й грошові надходження держпідприємств, і вкладники втратили майже 18 млн доларів. Через ці події пішов і генеральний секретар Національного податкового управління, який попри конфлікт інтересів був співвласником банку.

Були також масштабні перевірки судової влади. Спеціальна комісія знайшла докази корупції і посадових зловживань у третини магістратів країни та в половини суддів верховного й апеляційного судів. Сам Кибакі оголосив: «Усе цілком зрозуміло. Ми відверто говоримо, що настав день

1 ... 45 46 47 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Демократія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Демократія"