Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

сенс. Творення мистецтва, завоювання нових земель, накопичення величезних статків або просто створення великої та сповненої любові родини, яка з покоління в покоління гордо нестиме своє прізвище, — увесь сенс нашого життя формується цим внутрішнім бажанням ніколи не померти остаточно.

Релігія, політика, спорт, мистецтво, технічні інновації — усе це результати людських проектів безсмертя. Беккер стверджує, що війни, революції й масові геноциди трапляються тоді, коли проекти безсмертя однієї групи людей вступають у конфлікт із проектами інших. Століття гноблень і кровопролиття мільйонів людей виправдовували тим, що один проект безсмертя треба було захищати від інших.

Але коли проект безсмертя провалюється, коли сенс втрачається, коли надто ефемерною видається перспектива, що абстрактна особа переживе фізичну, страх смерті — жахлива депресивна тривога — знову вривається в наш мозок. Таке може статися внаслідок травми, через сором чи приниження в суспільстві. А ще, каже Беккер, через душевну хворобу.

Якщо ви ще не зрозуміли, наші проекти безсмертя — це наші цінності. Вони стають барометрами сенсу і вартості нашого життя. І коли цінності провалюються, те саме стається з нами. По суті, Беккер каже, що за всіма нашими діями стоїть страх занадто перейматися чимось, бо занадто чимось перейматися — єдиний спосіб відволіктися від реальності й невідворотності власної смерті. А якщо по-справжньому на все забити — можна досягти квазідуховного стану, коли людина приймає скінченність власного існування. У такому стані людина навряд чи почне вважати себе «особливою».

Пізніше Беккер на смертному одрі зрозумів неймовірно важливу річ: людські проекти безсмертя були радше проблемою, а не вирішенням. Замість намагатися утвердити власну абстрактну особу у світі (часто насильницькими методами), люди мають піддати її сумніву і змиритися з реальністю власної смерті. Беккер назвав це «протиотрутою до страждання» і намагався сам застосовувати перед лицем власного відходу. Смерть — це погано, але її не уникнути.

Ми не мусимо цуратися цього розуміння, навпаки, маємо щосили намагатися змиритися з ним. Бо якщо настане час, коли ми зможемо змиритися з власного смертністю — джерелом жаху, підставою тривоги, яка рухає наші порожні життєві амбіції — то зможемо вільніше обирати власні цінності, покинувши безголову погоню за безсмертям і не потрапляючи в пастку небезпечних догм.

Сонячний бік смерті

Я переступаю з каменя на камінь, повільно піднімаюся на гору.

Ноги болять від напруження. Майже в трансі від постійного фізичного зусилля, я наближаюся до вершини. Небо розширюється і стає незвично глибоким. Я опиняюся з ним сам на сам: мої друзі далеко внизу, фотографують океан.

Нарешті я перелізаю через невеликий валун — і переді мною відкривається безкінечний обрій. Здається, я бачу край землі, де вода зустрічається з небом, синє із синім. Вітер обпікає мою шкіру. Дивлюся вгору. Яскраво. Красиво.

Я стою на мисі Доброї Надії в Південній Африці. Колись його вважали найпівденнішою точкою Африки й цілого світу. Це шумне місце, де сходяться шторми й підступні води. Точка, яка стала свідком кількох століть комерції, торгівлі й угод. І хай як іронічно це звучить, точка втрачених надій.

У португальців є фраза: «Еlе dobra о Cabo da Boa Esperança». Це означає «Він обходить мис Доброї Надії». Цікаво, що значення цієї фрази таке: життя цієї людини доходить до завершення, вона більше не може нічого зробити.

Я ступаю через каміння назустріч сині, її широта поглинає мене.

По спині стікає піт, але я тремчу від холоду. Мене полонить захват, але я страшенно хвилююся. Це воно?

Вітер гуде у вухах. Я нічого не чую, але бачу край: там, де камінь зустрічається з порожнечею. Зупиняюся на мить. Від краю мене відділяє кілька метрів. Бачу внизу океан, вода хлюпає і піниться між скелями, куди не глянь — скелі, скелі, скелі. Хвилі гнівно кидаються на непорушні камені. Просто переді мною — прямовисне урвище, до води внизу — не менше п’ятдесяти метрів.

Праворуч унизу — крапочки-туристи, вони фотографують і збиваються в купки, як мурахи. Ліворуч — Азія. Переді мною — небо, а позаду — все, на що я сподівався і що приніс сюди із собою.

А що як це кінець? Що як більше нічого немає?

Озираюся. Я один. Роблю перший крок до краю урвища.

Мабуть, у людському тілі є вбудований радар, який визначає смертельно небезпечні ситуації. Наприклад, коли людина підходить до краю урвища десь на два метри і попереду немає поручнів, тіло раптом напружується. Спина дерев’яніє. Шкіру обсипає сиротами. Очі раптом починають бачити все неймовірно чітко. Ноги наливаються свинцем. Звідкись ніби з’являється великий невидимий магніт, який легенько відтягує тіло назад, у безпечне місце.

Але я борюся з магнітом. Волочу свинцеві ноги ближче до краю.

Коли до урвища залишається півтора метра, команду порятунку підсилює мозок. Тепер у вас перед очима не тільки край урвища, а і його підніжжя, і в голову лізе картина: ви підбігаєте, зриваєтеся і падаєте назустріч сплескові смерті. Ти занадто близько, довбню, нагадує мозок. Занадто, бляха, близько. Егей, що ти робиш? Завмри. Зупинися.

Я наказую мозкові заткнутися й сунуся вперед.

До краю — метр. Тіло вмикає всі сирени сигналізації. Один необережний рух — і ваше життя обірветься. Здається, що пронизливий вітер зараз здмухне вас у синю даль. Ноги трусяться. Руки теж. Тремтить голос, коли ви нагадуєте собі, що не збираєтеся шугати в обійми смерті.

Більшість людей не наважуються підійти до краю ближче ніж на метр. Це абсолютний ліміт. Достатньо близько, аби нахилитися й поглянути, що там унизу, але все ще достатньо далеко, аби відчувати себе у відносній безпеці. Бо коли стоїш так близько до краю урвища, навіть такого неймовірно прекрасного, як мис Доброї Надії, то в голові паморочиться і є ризик виблювати все, що перед цим з’їв.

Це воно? Невже це кінець? Невже я більше ніколи нічого не дізнаюся?

Роблю ще один мікрокрок, і ще один. Півметра. Переношу вагу тіла на ногу, яку виставив уперед. Нога тремтить. Я сунуся далі. Усупереч магнітові. Усупереч власному розумові. Усупереч найкращим інстинктам виживання.

Тридцять сантиметрів. Тепер я дивлюся просто в обличчя урвища. Мене раптом накриває бажання закричати. Тіло інстинктивно згинається, захищаючи себе від чогось уявного й небезпечного. Вітер несе шторм. Думки атакують.

За тридцять сантиметрів від краю ви майже відчуваєте, що летите. Якщо не