Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

в другій половині XV ст. усталився й порядок організації так званих польових сторож, тобто регулярне чергування озброєних боярських загонів на прикордонні, особливо в місцях найбільш імовірного татарського вторгнення.

Спираючись на місцеву знать, що здебільшого ще служила Володимирові Ольгердовичу, вже в роки князювання Олелька Володимировича вдалося успішно розбудувати військову, адміністративну, судову і фіскальну владу та досягти значної автономії від центральних віленських владних структур. Ще більш довершеного вигляду ця модель набула в роки князювання його сина Семена Олельковича, котрого молдовська хроніка під 1463 р. вшановувала титулом «царя київського».

Зміцнення позицій Олельковичів у Наддніпрянщині дало їм змогу дедалі гучніше заявляти про свої політичні претензії в межах усього Великого князівства Литовського. Переконливим виявом цієї тенденції є висування Семеном Олельковичем своєї кандидатури на стол великого князя литовського у 1456 та 1461 рр.

Проте смерть Семена Олельковича 1470 р. не лише завадила реалізувати владні політичні амбіції, а й ознаменувала кінець автономії удільного Київського князівства. Логіка політичного розвитку Великого князівства Литовського, скерованого на його централізацію, робила недоречним збереження цього політико-державного рудимента удільної системи. А тому після смерті Семена Олельковича, попри те що були законні претенденти на успадкування отчини, центральний уряд, який прагнув будь-що обернути Київщину на звичайну провінцію, відмовився залишати владу в руках нащадків Олельковича та призначив намісником до Києва Мартина Гаштольда.

1471 р. намісник великого литовського князя силою почав правити Києвом, і цей момент завершив князівську історію столичного міста та його землі.

Боротьба Литовсько-Руської держави та Криму за Українські землі в першій третині XVI ст.

Висока литовсько-кримська політика початку XVI ст. (Б. Черкас)

У квітні 1515 р. помер Менґлі-Ґерай І, людина, яка перетворила колись невеличку й малозначущу Кримську державу на вагомий суб’єкт міжнародних відносин Східної, а подекуди й Центральної та Південної Європи. Новим ханом стає його син Мехмед-Ґерай І. Прихід до влади Мехмед-Ґерая, відомого своїми антимосковськими поглядами, давав надію Сигізмунду І на успішне продовження литовсько-кримського співробітництва, особливо з урахуванням тієї складної ситуації, в якій опинився новий хан.

Виступаючи продовжувачем зовнішньої політики батька, Мехмед-Ґерай І намагався послабити вплив Москви на середній і нижній Волзі з метою підпорядкування своїй владі цього регіону. Проте новий кримський правитель не мав жорсткої влади над своїми підданими, як це було за Менґлі-Ґерая І. В опозиції до хана перебувала частина його рідних. Основним же конкурентом у боротьбі за владу виступав брат Ахмат-Ґерай, який до того ж обіймав посаду калги.

Крім того, Османська імперія, у васальній залежності від якої Кримський ханат перебував з другої половини 70-х рр. XV ст., якраз підтримувала антиханську опозицію і виступала проти зовнішньої політики Мехмед-Ґерая І. Така позиція Османів пояснюється, по-перше, особистою неприязню між султаном Селімом І і ханом. Ця ворожнеча між ними виникла в ті часи, коли Селім, виступивши проти свого батька — султана Баязида II, звернувся по допомогу до Менґлі-Ґерая І, тоді Мехмед-Ґерай пропонував видати Селіма. А по-друге, зовнішньополітичні плани Криму не тільки не відповідали зовнішньополітичному курсу Стамбула, а навіть суперечили йому. Справа в тому, що османи, докладаючи надзвичайних зусиль до захоплення південно-східної Європи й підпорядкування собі Угорщини та Молдавії, змушені були вести часті й тяжкі війни з європейськими країнами. У цьому протистоянні Корона Польська й Велике князівство Литовське виступили ворогами турків.

Ягеллони підтримували (добре чи погано) угорців і молдаван в їхніх війнах проти турків. Останні, не маючи достатніх сил для прямої агресії проти Польщі й Литовської держави, як ефективний засіб боротьби з ними використовували Кримський ханат, війська якого своїми руйнівними нападами відволікали литовсько-польських Ягеллонів від південно-європейських справ. Зрозуміло, що антилитовська політика Москви була вигідною для Османської імперії.

Весь вищезазначений політичний розклад призвів до того, що султан і московський князь ставили на Алмат-Ґерая, який позиціонував себе як ворог Вільна і Кракова. Тим паче, що території його улусу, а саме межиріччя Дністра та Дніпра, межували з Польським королівством і Литовським князівством. Він навіть просив Василів III допомоги для захоплення Києва. У разі успіху Алмат-Ґерай обіцяв Великому князівству Московському сприяння при «завоюванні Вільна, Троків і цілої Литви». У той же час Василій III, побоюючись литовсько-кримського альянсу, пропонував Селіму І проект угоди проти Великого князівства Литовського та Кримського ханату.

Таким чином, виникла вісь «Стамбул — Ахмат-Ґерай» і «невдоволена ханом кримська знать — Москва», яка була спрямована як проти Литовського князівства й Польського королівства, так і проти Мехмед-Ґерая І. Це автоматично штовхало останнього до зближення з Литвою — Сигізмундом І, тому й не дивно, що саме хан зробив перший крок назустріч. На початку липня 1515 р. з Криму до Києва прибув ханський посол Амрон, який, за словами А. Немировича до ради панів (дорадчого органу вищої литовської знаті), «довідувався про стан господаря нашого [Сигізмунда І] короля його милості, і про вашу милість рад господаря нашого й теж про військо господарське, де б тими часами мало бути». Окрім посла, під Черкаси підійшло двохтисячне кримське військо на чолі з Алп-Ґераєм. Цей царевич вимагав від київського воєводи, аби той надав йому військову допомогу для походу на Московську державу. Причому відмови київського воєводи (мовляв, «коней відігнали козаки білогородські»), через що Немирович не може приїхати, мало цікавили Алп-Ґерая. Він наполягав, щоб воєвода «сам-один приїхав». Казимир Пуласький на основі цього документа дійшов висновку, що якраз тоді й відбувся похід А. Немировича й О. Дашковича спільно з кримцями на Сіверщину. Але, на нашу думку, вчений помилився. Російські джерела, які доволі точно описують усі татарські напади, описують цей похід наприкінці 1514 р. До того ж татарами командував калга Мехмед-Ґерай. Отже, події відбувалися ще за життя попереднього хана.

Поява Алп-Ґерая під Києвом не була випадковою. За великим рахунком, татари не відходили з Київщини після останнього набігу на Сіверщину. Причому, як говорили самі татари московському послу І. Мамонову, Алп-Ґерай разом з Алік-Ґераєм залишились на українських землях Великого князівства Литовського на прохання литовських воєвод, які непокоїлись, що московські війська можуть зробити вторгнення у відповідь на минулорічні напади на Сіверщину. На момент смерті Менґлі-Ґерая І якихось два царевичі стояли на Тясмині неподалік Черкас і новий хан намагався відкликати їх до півострова. Напевно, мова якраз і йшла про цих двох Ґераїв. Тим паче, що в повідомленні за серпень 1515 р. указано вже більш точно, що Мехмед-Ґерай І наказував повернутися саме Алпу і Аліку Ґераям. Небезпечну ситуацію завдяки рішучим