Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

я це давно зрозуміла. Я куштувала його, звичайно. Я поїла супу й трохи сілабабу.

– А як ви подавали сілабаб?

– В окремих вазочках, кожному по порції, – сказала вона.

– І залишилися бодай якісь рештки?

– Якщо ви маєте на увазі недоїдки, то я все вимила й поставила чистий посуд до буфету.

Доктор Квімпер застогнав.

– Деякі люди виявляють надмірну старанність, – сказав він.

– Розумію вас, але ж я не знала, як обернуться події.

– Що у вас залишилося від ваших страв?

– Залишилося трохи каррі – у мисці в коморі. Я думала на його основі зготувати гострий суп на сьогоднішню вечерю. Залишилося також трохи грибного супу. Немає вже ані сілабаба, ані підлив.

– Я візьму каррі й суп. А як чатні?20 Ви подавали їм чатні?

– Так, подавала. В одному з глеків.

– Я візьму й трохи чатні.

Він підвівся на ноги.

– Піду ще раз подивлюся на своїх хворих. А ви обіцяєте мені протриматися до ранку? Не спускайте очей ні з кого. На восьму годину я пришлю сюди медсестру з повними інструкціями.

– Я хочу, щоб ви сказали мені відразу. Ви думаєте, що це харчове отруєння… чи… чи отруєння справжнє, зловмисне?

– Я вже вам сказав. Лікарям не дозволено думати – вони повинні знати точно. Якщо я одержу позитивні аналізи на цих зразках їжі, то зможу зробити подальші висновки. Інакше…

– Інакше? – повторила за ним Люсі.

Доктор Квімпер поклав руку їй на плече.

– Насамперед наглядайте за двома людьми, – сказав він. – За Еммою. Я не можу дозволити, аби що-небудь сталося з Еммою…

У його голосі прозвучали емоції, яких він не зміг приховати.

– Вона ще навіть не почала жити, – сказав він. – А ви знаєте, що такі люди, як Емма Крекенторп, – це сіль землі… Емма… Розумієте, Емма означає для мене дуже багато. Я цього ніколи їй не казав, але я скажу. Наглядайте за Еммою.

– Обіцяю вам, – сказала Люсі.

– І тримайте під пильним наглядом старого. Я не можу назвати його своїм улюбленим пацієнтом, але він мій пацієнт, і хай я буду проклятий, коли дозволю спровадити його з цього світу, якщо один або двоє з його непривабливих синочків – а може, й усі троє – захочуть порішити свого рідного тата, щоб заволодіти його грішми.

Він подивився на неї несподіваним іронічним поглядом.

– Щось я надто тут розбазікався. Але не заплющуйте очей, будьте хорошою дівчиною, і, до речі, тримайте язик за зубами.

V

Інспектор Бейкон був вочевидь стривожений.

– Миш’як? – запитав він. – Справді миш’як?

– Так. Він у каррі. Ось рештки цієї підливи – нехай ваші фахівці перевірять. Я зробив дуже простий аналіз на зовсім маленькій кількості, але результат не викликає сумніву.

– Отже, там працює отруювач?

– Схоже на те, – сухо відповів йому доктор Квімпер.

– І всі вони, кажете, отруїлися, крім міс Айлесберроу?

– Атож, усі, крім міс Айлесберроу.

– Здається підозрілим…

– Який у неї міг бути мотив?

– Можливо, вона схибнулася, – припустив Бейкон. – Адже буває так із людьми: усе ніби з ним гаразд, а насправді коліщата в нього з’їхали з рейок.

– У міс Айлесберроу коліщата нікуди не з’їхали. Як лікар я маю всі підстави стверджувати, що міс Айлесберроу так само психічно здорова, як ви або я. Якби міс Айлесберроу нагодувала родину миш’яком, підсипавши його в каррі, то в неї мали б бути на це причини. Більше того, будучи надзвичайно розумною жінкою, вона подбала б про те, щоб не залишитися єдиною, кому отрута не завдала ніякої шкоди. Вона повелася б так, як повівся б кожен розумний отруювач, тобто з’їла б дуже трошки отруєного каррі й перебільшила б симптоми свого отруєння.

– А ви не змогли б визначити?

– Що вона проковтнула менше отрути, ніж інші? Думаю, що ні. У всякому разі, люди реагують на отруєння по- різному – та сама кількість отрути одним завдає більше шкоди, іншим – менше. Звичайно, – весело додав доктор Квімпер, – коли пацієнт помер, то можна досить точно з’ясувати, скільки він проковтнув.

– Отже, може бути… – інспектор Бейкон замовк, щоб зібрати докупи свої думки, – що хтось із родини нині прикидається, ніби йому так само погано, як іншим, щоб не накликати на себе підозру, чи не так?

– Це мені вже спадало на думку. Тому доповідаю про все вам. Тепер усе у ваших руках. Я пошлю туди сестру, якій я цілком довіряю, але вона не зможе бути повсюди водночас. На мою думку, ніхто не прийняв миш’яку досить, щоб відкинути ноги.

– То, виходить, отруйник помилився з дозою?

– Ні. Мені здається набагато ймовірнішим, що він намагався підкласти в каррі отрути рівно стільки, аби створити враження харчового отруєння – за яке здебільшого складають провину на гриби. Люди завжди одержимі думкою про отруйні гриби. Потім одній людині зробиться гірше, і вона помре.

– Тому що їй дадуть другу дозу?

Лікар кивнув головою.

– Саме тому я доповідаю вам про все відразу й саме тому послав туди досвідчену медсестру.

– Вона знає, що таке отруєння миш’яком?

– Звичайно, знає. І вона, і міс Айлесберроу. Ви знаєте свою роботу краще, звичайно, але на вашому місці я пішов би туди і ясно дав би їм зрозуміти, що вони отруїлися миш’яком. Це, можливо, настрахає нашого вбивцю, і він не наважиться довести свій план до кінця. Він, судячи з усього, покладався на те, що смерть його жертви припишуть харчовому отруєнню.

На столі інспектора задзвонив телефон. Він підібрав слухавку й сказав:

– О’кей. З’єднайте її. Це ваша медсестра телефонує, – сказав він Квімперові. – Так, вітаю вас – говоріть… Що ви сказали? Серйозний рецидив… Так… Доктор Квімпер тут, зі мною… Якщо ви хочете перекинутися з ним словом…

Він подав слухавку лікарю.

– Квімпер слухає… Розумію… Так… Усе правильно… Так… Продовжуйте, як і раніше. Ми зараз приїдемо.

Він поклав слухавку й обернувся до Бейкона.

– Кому там стало гірше?

– Гірше стало Альфредові, – сказав доктор Квімпер. – Він помер.

Розділ двадцятий

І

Голос Кредока в телефоні пролунав із гострою недовірою.

– Альфред? – приголомшено запитав він. – Невже справді Альфред?

Інспектор Бейкон, трохи відставивши від вуха руку зі слухавкою, сказав:

– Ви цього не чекали?

– Справді, не чекав. Власне кажучи, я вже записав його в убивці!

– Я чув, що контролер квитків у поїзді його впізнав. Усе складалося для нього дуже погано. За всіма ознаками здавалося, що то був він.

– Отже, – зізнався Кредок, – ми помилилися.

На мить запала мовчанка. Потім Кредок запитав:

– Там же була медсестра. Як вона це проґавила?

– Звинувачувати її не можна. Міс Айлесберроу геть виснажилася й пішла трохи поспати. У сестри на руках залишилося п’ять пацієнтів: старий, Емма, Седрік, Гарольд та Альфред. Вона не могла бути повсюди і водночас. Схоже, старий містер Крекенторп почав репетувати, кричав, що помирає. Вона пішла, щоб угамувати його, повернулася й дала Альфредові випити чаю з глюкозою. Він його випив, і то був кінець.

– Знову миш’як?

– Схоже на те. Звичайно, йому могло стати гірше після попереднього отруєння, але Квімпер так не вважає, і Джонстон теж.

– Отже, виходить, – сказав Кредок із сумнівом у голосі, – що жертвою