Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

в злочині.

– Ні, – вражено вигукнув я. – Неможливо!

– Можливо. Я теж розглядав таку версію. Саме тому й поставив містерові Веллзу те перше запитання про заповіт. Потім: вона готувала снодійне з бромідом, вдало переодягалася чоловіком, як нам розповіла Доркас. Насправді, проти неї було більше доказів, ніж проти будь-кого іншого.

– Ви жартуєте, Пуаро!

– Ні. Сказати вам, що змусило збліднути мсьє Лоуренса, коли він уперше ввійшов у кімнату матері тієї фатальної ночі? У той час, коли його мама лежала там, очевидно отруєна, він побачив через ваше плече, що двері до кімнати мадемуазель Синтії не замкнені.

– Але він стверджував, що вони були замкнені! – вигукнув я.

– Точно, – сухо промовив Пуаро. – І саме це підтвердило мої підозри, що таки не були. Він прикривав мадемуазель Синтію.

– Але навіщо йому її прикривати?

– Бо він у неї закоханий.

Я засміявся.

– Отут, Пуаро, ви помиляєтесь! Я точно знаю, що він далекий від того, щоб кохати її, вона йому зовсім не подобається.

– Хто вам таке сказав, mon ami?

– Сама Синтія.

– La pauvre petite! [31] І вона була засмучена?

– Сказала, що їй байдуже.

– Тоді їй далеко не байдуже, – зауважив Пуаро. – Вони такі – les femmes! [32]

– Те, що ви говорите про Лоуренса, є для мене великою несподіванкою, – сказав я.

– Але чому? Це було найбільш очевидно. Хіба мсьє Лоуренс не морщив обличчя щоразу, коли мадемуазель Синтія говорила та сміялася з його братом? Він убив у свою довгу голову, що мадемуазель Синтія закохана в мсьє Джона. Увійшовши в кімнату матері й побачивши, що її, очевидно, отруїли, мсьє Лоуренс дійшов висновку, що мадемуазель Синтія щось про це знає. Майже впав у відчай. Пам’ятаючи, що попередньої ночі вона піднімалася разом із мамою, він ногою розтрощив чашку з-під кави на друзки, щоб не було жодного шансу перевірити її вміст. Саме тому він наполегливо й зовсім марно підтримував теорію «смерті з природних причин».

– А як щодо «ще однієї кавової чашки»?

– Я був певен того, що її заховала місіс Кавендіш, але мені потрібно було переконатися. Мсьє Лоуренс зовсім не знав, що я маю на увазі; але, поміркувавши, він дійшов висновку, що, як зможе десь знайти додаткову кавову чашку, його кохана буде поза підозрою. І він не помилився.

– Ще одне. Що хотіла сказати місіс Інґлторп своїми останніми словами?

– Вони, звісно, були звинуваченнями проти її чоловіка.

– Оце так, Пуаро, – зітхнувши, мовив я. – Гадаю, ви все мені пояснили. Я радий, що все закінчилося таки щасливо. Навіть Джон і його дружина примирилися.

– Завдяки мені.

– Тобто, завдяки вам?

– Мій любий друже, ви усвідомлюєте, що тільки судовий процес об’єднав їх знову? У тому, що Джон Кавендіш усе ще кохає свою дружину, я був упевнений. Так само як і в тому, що вона кохає його. Але вони дуже віддалилися. Це все трапилося через непорозуміння. Вона вийшла за нього не кохаючи. Чоловік це знав. Він по-своєму дуже вразливий і не нав’язував би себе, якби Мері не хотіла. Коли він відступився, у ній прокинулося кохання. Але вони обоє надзвичайно горді, та їхня непохитна гордість тримала їх на віддалі. Чоловік закрутив роман із місіс Райкес, а жінка навмисне розвивала дружбу з доктором Бауерстайном. Пригадуєте день арешту Джона Кавендіша, коли ви знайшли мене в роздумах про велике рішення?

– Так, я цілком розумів вашу проблему.

– Пробачте, mon ami, але ви навіть найменшого поняття не мали. Я намагався вирішити: варто чи ні виправдати Джона Кавендіша відразу. Я міг би його виправдати – хоча справжніх злочинців тоді могли б не звинуватити. Вони нічого не запідозрили в моєму ставленні аж до останнього моменту – це частково пояснює мій успіх.

– Ви маєте на увазі, що могли б урятувати Джона Кавендіша від притягнення до суду?

– Так, мій друже. Але я, зрештою, зробив вибір на користь «жіночого щастя». Нічого, окрім великої небезпеки, крізь яку вони пройшли, не могло б об’єднати ці дві горді душі знову.

Я з тихим здивуванням глянув на Пуаро. Неймовірне зухвальство маленького чоловічка! Хто б іще, окрім Пуаро, додумався до засудження за вбивство для відновлення подружнього щастя?

– Я розумію ваші думки, mon ami, – сказав мені Пуаро, усміхаючись. – Ніхто, крім Еркюля Пуаро, не спробував би такого! І ви помиляєтесь, осуджуючи це. Щастя чоловіка й жінки – найчудовіша річ у цілому світі.

Його слова повернули мене до попередніх подій. Я пригадав Мері, яка лежала бліда та виснажена на дивані, укотре прислухаючись. Унизу почувся звук дзвінка. Вона підхопилася. Пуаро відчинив двері та, зустрівшись із її повним страждань поглядом, злегка кивнув. «Так, мадам, – мовив він. – Повертаю його вам».

Він відійшов убік, і, виходячи, я побачив очі Мері, коли Джон Кавендіш обійняв дружину.

– Мабуть, Пуаро, ви маєте рацію, – м’яко сказав я. – Це найчудовіша річ у світі.

Раптом почувся стукіт у двері, і заглянула Синтія.

– Я… я лише…

– Заходьте, – мовив я, піднявшись.

Вона увійшла, але не сіла.

– Я… лише хотіла дещо вам сказати…

– Так?

Синтія декілька секунд нервово теребила китичку, тоді раптом вигукнула:

– Ви милі! – поцілувала спершу мене, а потім Пуаро й знову вибігла з кімнати.

– Що, на Бога, це означає? – здивовано запитав я.

Поцілунок Синтії був дуже милий, але публічність такої честі послаблювала насолоду.

– Це означає, що вона виявила, що мсьє Лоуренс не так вже сильно не любить її, як вона думала, – по-філософськи відповів Пуаро.

– Але…

– Ось і він.

У той момент Лоуренс проходив повз двері.

– Ей! Мсьє Лоуренс, – покликав Пуаро. – Можна вас привітати, га?

Лоуренс почервонів, потім ніяково всміхнувся. Закоханий чоловік – жалюгідне видовище. А от Синтія мала чарівний вигляд.

Я зітхнув.

– У чому річ, mon ami?

– Нічого, – сумно сказав я. – Просто дві чарівні жінки!

– І жодна з них не для вас? – закінчив Пуаро. – Не хвилюйтесь. Утіштеся, мій друже. Хтозна, може, ми ще з вами попрацюємо? І тоді…

Примечания

1

Луки 10: 7 (пер. І. Хоменка). (Тут і далі прим. перекл.)

2

Страхова компанія.

3

Побачимо! (фр.)

4

Чудово! (фр.)

5

От і все! (фр.)

6

Ото стіл! (фр.)

7

Не сердьтеся! (фр.)

8

Головний біль (фр.).

9

О Боже! (фр.)