Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

на плато, зайнятому поселенням IX—X ст., мешканцями було залишено 35 жителі 3 них у вогні загинули 22 напівземлянки, які, ймовірно, відповідали певному етапу забудови[292]. З 80 жител повністю розкопаного поселення Рашків І у діапазоні від середини VII до початку IX ст. водночас існувало від 15 до 31 напівземлянки. Таким чином, можна припустити, що наприкінці І тис. н. е. найбільші поселення об’єднували близько 30 жител[293].

На поселеннях типу Луки-Райковецької у Каневі та Монастирку житла розміщуються відокремлено, на деякій відстані одне від одного. Біля жител, крім ям-льохів, всюди трапляються господарські будівлі. Подібні садиби є також серед пізніх об’єктів у Семенках на Південному Бузі тощо.

Складність розвитку суспільних відносин носіїв празької та Луки-Райковецької культур можна прослідкувати за матеріалами поселень Тетерівка І—IV поблизу Житомира, що функціонували протягом V—IX ст. Ретельний аналіз даних показав, що на різних етапах поселення складалися з різної кількості садиб. Кожна з них включала одне-два житла та кілька господарських споруд, які були обнесені огорожею. На ранньому етапі три садиби розміщувались у центрі поселення Тетерівка І, а ще одна — на його західній околиці. Якщо загальна кількість мешканців тетерівсько-шумського гнізда налічувала 5—6 малих сімей, то в VI ст. населення скорочується до 2—3 сімей. Потім компактні «дворища» замінюються невеликими «хуторками» з однієї-двох «садиб». Наприкінці VI—VII ст. існувало 5—8 «хуторків», в яких мешкало 8—12 сімей. Пізніше, у IX ст., їх кількість зростає до 8—9, тобто до 10—15 малих сімей[294].

Низка описаних поселень також демонструє всю систему чи певні елементи планувальних закономірностей, виявлених на селищах Рашків І, Пилипенкова Гора (зарубинецька культура), Гірка Полонка і Загаї (зубрицька культура), Ріпнів II (північно-західна група черняхівської культури), Роїще (київська культура), Хитці (пеньківська культура) та ін.

Ще виразніше ті ж закономірності виступають на поселеннях празько-корчакського типу: Корчак I, II, VII, Теремці, Рашків III, Незвисько, Лука-Каветчинська. Лінійні зв’язки фіксуються і на городищі Новотроїцькому роменської культури VIII—IX ст.

Подальший аналіз планування поселень показав, що лінійні закономірності, виявлені на східнослов’янських пам’ятках, прослідковуються і на територіях розселення західних слов’ян: на землях Польщі, Чехії, Словаччини та Німеччини.

Крім того, вони існували на поселеннях германських племен у Данії та Нідерландах, а в Німеччині ця система виявлена навіть на селищі Перлеберг доби пізньої бронзи. Якщо погодитися з дослідниками, які розглядають культуру полів поховань, до котрої належало поселення Перлеберг, як один з головних елементів, на основі котрого склалася кельтська культура, то не виключено, що і до германців, і до слов’ян лінійна система прийшла різними шляхами і в різний час, але з одного й того ж джерела — від кельтів. В Україні ця система вперше спостерігається на зарубинецьких пам’ятках, які зберігають потужні латенські традиції[295].

Рис. 19. Розкопки поселення празької культури Рашків III.

Спинимося на питанні про зміну характеру заселення території протягом рубежу н. е. — І тис. н. е. Як зазначалося вище, в ряді випадків поселення різних культурних груп досить часто розташовувались скупченнями. Серед них можна виокремити два рівні, причому нижній являє собою добре відомі і неодноразово описані в літературі «гнізда» або «кущі» поселень. У таких випадках поселення утворюють компактні групи по три-чотири (іноді й більше) та бувають розділені між собою інтервалами в 1—2 (рідше 3—4) км. Нерідко їх розділяють тільки річки, струмки або яри. Гнізда поселень відокремлюються від сусідніх таких самих скупчень незаселеними ділянками завширшки від кількох до 20—30 км.

Рис. 20. Реконструкція загального вигляду поселення Рашків III.

Відомі випадки, коли поселення в одному гнізді, яке датується у відносно широких межах, належать до різних археологічних періодів. Такі факти навів Є. О. Горюнов під час аналізу пам’яток Подвоєння другої та третьої чверті І тис. н. е. На його думку, поява гнізд, які дещо різняться у часі, найімовірніше пов’язана з недостатньо міцною осілістю, що зумовлена екстенсивним веденням господарства[296]. До таких висновків дійшли чеські археологи під час вивчення поселення у Розтоках. Все це, однак, не виключає можливості групового розміщення синхронних селищ. Так, компактні групи поселень або могильників, які є одночасовими в межах кількох десятиліть, добре відомі в зарубинецькій, київській, зубрицькій, празькій та інших культурах. Точніші відомості про одночасовість таких пам’яток методами археологічного дослідження отримати важко.

Більш високий рівень групового розташування поселень відповідає зонам концентрації пам’яток. Такі різні за розмірами зони об’єднують звичайно значну кількість відокремлених пам’яток або низку гнізд, що нерідко займають чималу ділянку річкового басейну. Між смугами концентрації можна виявити незаселені землі протяжністю від кількох десятків до 100—150 км. Звичайно, до певної міри їх розміри визначаються ступенем археологічного вивчення даного регіону, проте реальність їх існування не викликає сумнівів[297].

Як відомо, головна маса пам’яток зарубинецької культури поділяється на середньо- та верхньодніпровський, а також прип’ятсько-поліський локальні варіанти[298]. Останнім часом ще одна група виявлена на Сеймі, поблизу Путивля. Пам’ятки цих регіонів відзначаються певною своєрідністю, крім того, між ними існують значні незаселені простори. Особливо компактно розміщуються пам’ятки на Прип’яті й Сеймі. Переважна більшість з них, безумовно, належить до однієї зони концентрації, яка в такому разі збігається з локальним варіантом. Дуже густо зайняте зарубинецькими пам’ятками і Середнє Подніпров’я між гирлом Ірпеня та Тясмина, де пам’ятки нерідко тягнуться вздовж берега з інтервалом 4 або 8 км. Тут попередньо можна намітити дві зони: пам’ятки у районі Києва—Канева та біля Черкас. Між ними на відстані 30—40 км трапляються лише окремі поселення. Разом з тим гнізда пам’яток у зарубинецькій культурі окреслені рідко, чітких меж між малими угрупованнями простежити звичайно не вдається.

Ця картина значно змінюється у І—II ст. Пізньозарубинецькі пам’ятки цього періоду поширюються на території, що у кілька разів перевищує ареал зарубинецької культури[299]. У цей час відбуваються значні переміщення нащадків зарубинецьких племен, що спричиняється до змін у структурі заселеності. Пізньозарубинецькі поселення з’являються на Волині, Південному Бузі та Десні, а також у глибинах лісостепового Лівобережжя аж до верхів’їв Сейму, Псла та Сіверського Дінця, займаючи узбережжя не лише великих рік, як раніше, але й їхніх приток, а також струмків. Зони концентрації втрачають свою чіткість, очевидно, внаслідок колонізаційного руху відносно невеликих груп населення. Попередньо можна вирізнити зони поблизу Києва, у верхній течії Десни та на Судості, на Південному Бузі та р. Соб, у верхів’ях Псла тощо. Між цими групами трапляється чимало поодиноких пам’яток.

Синхронні пам’ятки зубрицької культури, на думку їх дослідника Д. Н.