Читати книгу - "Сповідь з того світу"

руках кріса.

Над полем зірвалася пісня:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася!

– Вперед! – кричить Іван і першим кидається в рукопашний бій, за ним біжать інші.

– Ні! – стогне Марія, та її ніхто не чує. Вона, перечіпаючись за тіла вбитих, падає, але біжить далі, у саму гущу бою. Краєм ока я бачу, як боком до Івана крадеться демон, одначе падає із розпореним черевом… Іван же б’ється далі. Невже виживе?!

Навколо купа трупів. У великій круговерті змішалися тіла поляків і українців. Іван стояв поранений, хитаючись. Із поляків вижив один молодесенький жовнір – Сивоокий. Марія знову, як і тоді, кинулася і стала поміж них, заступаючи чоловіка своїм тілом.

– Спиніться! – кричу я, але молоденький жовнір перелякано штовхає її, а сам стріляє! Іван здригнувся, тоненька цівочка крові побігла униз по його білій вишиванці.

– Живи. І будь щасливою…

Розділ 44

Сьогодення

Усі спроби відновити баланс розбилися. Чорні, котрі раніше імітували переговори, тепер тільки скалилися. Відчувши свою силу і підтримку з Півночі, вони вирішили піти до кінця. Усе рухалося до страшного і невідворотного: тільки тепер пан Гаврило зрозумів, яким правим був Михайло…

А все вже було так добре: влада пішла на поступки мітингувальникам у Києві і кількамісячне протистояння мало всі шанси завершитися сяким-таким примиренням. Були досягнуті певні домовленості, хоча тільки тепер стало зрозуміло, що значить домовлятися із чорними. Голова Верховної Ради вперто не хоче ставити доленосний законопроект на голосування. Чого ж він тягне? Ех, дурень, дурень… Із телевізійних новин зрозуміло, хто почав першим оту бійню: силовики і тітушки. Яка ж тепер угода!?

Цього вечора пан Гаврило навіть не пішов до церкви, а тільки сидів у своїй однокімнатній квартирі перед старим телевізором. Так і прикипів до екрана, дивлячись ту онлайн-трансляцію із Києва.

– Господи, помилуй нас усіх…

Майдан оточено. Оголошено антитерористичну операцію. Снайпери на даху. Спецназ із допомогою бронетехніки штурмує барикади. Протестувальники палять шини, так що полум’я підноситься аж до неба, а чорний їдкий дим бухає просто у вічі нападників. Що ж буде, скільки ж іще люди протримаються? Хто ж їм тепер допоможе, на кого надіятися, чого сподіватися? Що нас усіх чекає?

Раптом вхідні двері відчинилися і всередину ввійшов Михайло.

– Буде з тебе сидіти на дивані. Вставай! – різко наказав він.

Гаврило озирнувся: товариш був у камуфляжі, саморобному бронежилеті, у касці.

– Що ти надумав?

– Треба щось робити. Чи, може, ти і далі збираєшся шукати з ними порозуміння?

– Чекай, Михайле… Що ж можна вдіяти?

Михайло всміхнувся.

– А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить. Та добре вигострить сокиру – та й заходиться вже будить…

– Що ти кажеш? – розвів руками Гаврило, нічого не розуміючи.

– Цитую Шевченка. Пам’ятаєш, ми готувалися відзначити його двохсотріччя? Так от: час настав. Пішли!

На старенькій Михайловій «Ниві» вони рушили «наелектризованим» містом у напрямку центру. Людей на вулицях збиралося все більше…

Зупинилися біля Іванового офісу.

– Світиться, – констатував Михайло, виліз зі своєї машини й відчинив багажник. Підійшов і Гаврило, зазирнув усередину.

– Бери пиво.

Гаврило взяв цілий ящик пляшок із пивом, Михайло підхопив кілька каністр, від яких несло бензином, – і вони удвох рушили до офісу.

Перед дверима зупинилися. Михайло дав знак, аби Гаврило був тихо. Прислухалися. В офісі було двоє людей.

– Отак і підкрався до тебе, друже, великий і пухнастий… Ти, Миколо, мужик не дурний, сам усе розумієш! Десь за годинку силовики зметуть Майдан. І всьо. Кінець вашим надіям. Як би ви були трохи мудріші, то зрозуміли б, що нашу машину так легко не зламати. А знаєш, що тепер буде з тими, хто помагав майдану? Усі, хто вижив, сядуть, Микольцю! І ти сядеш, дорогенький… Вирок уже написаний, так що суддя його тільки зачитає.

Голос добре знайомий – Недоля. Йому відповів Микола:

– Чого тобі треба? Грошей хочеш, так?

– Нє-є-є, – швидко заперечив гість. – Це раніше нашу з тобою справу можна було залатвити грошима. Але ж ти послухав не мене, а їх! Що ж… Зробимо так. Я дам тобі вибір: або ти підеш наліво, або – праворуч. Можеш і далі грати героя. Тоді – сядеш, а у тюрмі таким, як ти, ой як не весело. Або зробимо по-іншому: переписуєш нам усе, що маєш, і я дам тобі звалити за границю. Вибирай.

Микола опустив голову: смуток огортав його душу. Та не за себе боліло – діло народне гинуло…

– Тут моя земля, і забиратися звідси я не збираюся…

Саме тієї миті всередину вломився Михайло.

– Ти чув, дядя: тут – наша земля, тому бери ноги в руки і чеши звідси, доки морду не набили.

– О-о, Міша, – посміхнувся Недоля, аби скрити свою раптову розгубленість. – Ми іще з Миколою не закінчили. Хіба ж не бачиш: прокуратура проводить тут перевірку.

Михайло підійшов до нього впритул.

– Зараз я тебе так перевірю…

Недоля ще раз посміхнувся, тоді ж почав задкувати.

– Добре, піду. До скорого… – кивнув на прощання Миколі.

Прокурорський виходив з приміщення так швидко, що мало не збив із ніг Гаврила.

Михайло виклав свій крам просто на Миколиному столі, забрав у Гаврила ящик з пивом і також гупнув ним об стіл.

– Давай відро, – наказав коротко Миколі.

– Хочете мені підлогу помити? – спитав господар офісу, лупаючи очима, та все ж наказ виконав. Михайло розкрив відразу дві пляшки і став виливати їх вміст.

– Ага. Пивом. Давай помагай.

В офісі все більше почало пахнути бензином, і враз Микола зрозумів, для чого Михайлові порожні пляшки. Він посміхнувся – душа його враз повеселішала, а побачивши Михайлову завзятість, у серце почала повертатися надія. Він також заходився виливати пиво у відро, Михайло ж розливав у порожні пляшки суміш із каністр, а тоді встромлював тряпчаний запал. Приказував при цьому:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас сила

І воля святая!

– Бачу, буде у нас Шевченківський вечір, – мовив Микола, кладучи порожні пляшки на стіл і беручи у руки повні. Гаврило тільки сів скрушно у крісло.

– Може, допоможеш? – запитав Михайло.

Гаврило поняття не мав, чим він може допомогти, однак буркнув глухо:

– Що маю робити?

Михайло поставив перед ним готові «коктейлі Молотова» і кинув склоріз:

– Подряпай ним пляшки – так вони ліпше розбиватися будуть об щити і шоломи.

На вулицях зимового Львова палали вогні, розганяючи нічну темінь. У відповідь на вбивства у Києві