Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

губами, після чого переклав підкову у ліву руку, а праву, цілком здорову, продемонстрував спершу жрецю, а тоді, піднімаючи високо, й усім іншим. Натовп заревів.

— Чия то підкова? — запитав Регіс. — Нехай власник візьме її собі.

Ніхто не зголосився.

— То диявольський фокус! — завив жрець. — Ти й сам чаклун чи диявол утілений!

Регіс кинув підкову на землю, повернувся.

— Так накладіть на мене екзорцизми, — запропонував холодно. — Будь ласка. Але суд божий відбувся. І чув я, що ставити під сумнів результати ордалії — то є єресь.

— Згинь-пропади! — закричав жрець, вимахуючи перед носом цирульника амулетом і виконуючи іншою рукою кабалістичні жести. — Геть у прірву пекельну, дідько! Нехай земля під тобою розступиться…

— Досить того! — крикнув гнівно Золтан. — Гей, люди! Пане старосто Лаабсе! Ви маєте намір і далі дивитися на це блазнювання? Маєте намір…

Голос ґнома заглушив раптом пронизливий вереск:

— Ніііільфгаааард!

— Вершники від заходу! Вершники! Нільфгард заходить! Рятуйся, хто може!

Табір в одну мить перетворився на тотальний пандемоніум. Селяни кинулися до своїх возів і куренів, перекидаючись і топчучи один одного. Єдиний рик устав аж до неба.

— Наші коні! — крикнула Мільва, здіймаючи навколо себе сум’яття ударами кулаків і копняками. — Наші коні, відьмаче! За мною, швидко!

— Ґеральте! — верещав Любисток. — Рятуй!

Натовп розділився, розкидав їх, наче хвиля прибою, миттєво забравши із собою Мільву. Ґеральт, тримаючи Любистка за комір, не дав змести себе, бо вчасно вчепився у віз, до якого була прив’язана звинувачена у чарах дівчина. Втім, віз раптом шарпнувся і рушив з місця, а відьмак і поет звалилися на землю. Дівчина шарпнула головою і почала істерично сміятися. У міру віддалення возу стихав сміх і губився серед загального галасу.

— Затопчуть! — верещав Любисток, який лежав на землі. — Роздавлять! Рятуууунку!

— Рррва мать! — заскреготів невидимий Фельдмаршал Дуда.

Ґеральт підвів голову, виплюнув пісок і побачив веселу сцену.

До загальної паніки не приєдналися тільки чотири особи, з яких одна проти своєї волі. Тією останньою був жрець, знерухомлений залізною хваткою за карк старостою Гектором Лаабсом. Двома іншими особами були Золтан і Перціфаль. Гном швидким рухом задер ззаду шати жреця, а озброєний кліщами Золтан витягнув з вогнища розжарену підкову й закинув її у штани святобливого мужа. Випущений із хватки Лаабса жрець погнав куди очі дивляться, наче комета із димовим хвостом, а вереск його потонув у вереску натовпу. Ґеральт бачив, як староста, ґном і Шуттенбах хотіли привітати себе із вдалим проведенням ордалії, коли просто на них звалилася наступна хвиля мотлоху, що втікав у паніці. Все зникло у куряві, що піднялася над ними, відьмак уже не бачив нічого, зрештою, не мав часу приглядатися, зайнятий рятуванням Любистка, якого знову збив з ніг кабан, що гнав наосліп. Коли ж Ґеральт схилився, аби підняти поета, з воза, що туркотів мимо, йому скинули на спину драбину. Вантаж той притиснув його до землі, а раніше, ніж він зумів звалити його з себе, по драбині пробігло з півтора десятка осіб. Коли він нарешті зумів визволитися, поряд із тріском і гуркотом перекинувся інший віз, з якого на відьмака впало три мішки пшеничної муки, що коштувала тут крону за фунт. Мішки розв’язалися, і світ потонув у білій хмарі.

— Вставай, Ґеральте! — дерся трубадур. — Вставай, най тебе холера!

— Не можу, — застогнав осліплений дорогоцінною мукою відьмак, обіруч хапаючись за прошите болем коліно. — Рятуйся, Любистку…

— Я тебе не залишу!

Іх західного краю табору лунали жахливі крики, що змішувалися із гуркотом підкутих копит й іржанням коней. Крики й гупання раптом посилилися, наклався на них дзвін, грім та дзенькіт заліза, що стикалося із залізом.

— Битва! — крикнув поет. — Б’ються!

— Хто? З ким? — Ґеральт різкими рухами старався почистити очі від муки та остюків. Неподалік щось горіло, обгорнуло їх дихання жару й клуб сморідного диму. Тупіт у вухах зростав, земля тряслася. Перше, що він побачив у хмарі пилу, були десятки кінських ніг у галопі. Всюди навколо. Він переміг біль. —Під віз! Ховайся під віз, Любистку, бо стопчуть нас!

— Не рухаймося… — застогнав розпластаний на землі поет. — Лежімо… Я чув, що кінь ніколи не наступить на людину, яка лежить…

— Я не впевнений, — видихнув Ґеральт, — чи кожен кінь про те чув. Під віз! Швидко!

У ту мить один із коней, що не знали людських переконань, копнув його у стрибку у бік голови. В очах відьмака раптом спалахнули червоним і золотим усі сузір’я небесної сфери, а за мить накрила небо й землю непроникна темрява.

* * *

Щури зірвалися, пробуджені протяжним криком, що перекочувався багатократним відлунням від стінок печери. Ассе й Реф схопилися за мечі, Іскра голосно вилаялася, бо вдарилася головою об виступ скелі.

— Що воно? — крикнув Кейлі. — Що сталося?

У печері панувала темрява, хоча назовні світило сонце — Щури відсипалися за ніч, проведену у сідлах, втікаючи від погоні. Ґіселер стромив у жар лучину, розпалив її, підніс, пішов до місця, де спали Цірі й Містле, як завжди віддалік від банди. Цірі сиділа із опущеною головою, Містле її обіймала.

Ґіселер підняв лучину вище. Інші також наблизилися. Містле накрила хутром голі плечі Цірі.

— Послухай, Містле, — серйозно сказав отаман Щурів. — Я ніколи не втручався у те, що ви обидві робите на одній постелі. Ніколи прикрого чи насмішкуватого слова не сказав. Завжди намагаюся дивитися в іншому напрямку й не зауважувати. То ваша справа й ваші уподобання — і нічого іншого настільки довго, аж поки робите ви те тихенько й подалі від нас. Але цього разу — воно якось занадто.

— Не дурій, — вибухнула Містле. — Чи ти собі уявив, що це… Дівчина крізь сон кричала! То був кошмар!

— Не кричи. Фалько?

Цірі кивнула.

— Такий страшний був той сон? Що тобі снилося?

— Облиш її у спокої!

— Заткнися, Містле. Фалько?

— Когось, кого я колись знала, — видавила Цірі, — стоптали коні. Копита… Я відчувала, як мене давлять… Відчувала його біль… Голова й коліно… Все ще болить у мене… Вибачте. Я вас розбудила.

— Не вибачайся, — Ґіселер глянув на стиснуті уста Містле. — То ми повинні перед вами вибачитися. А сон? Що ж, кожному щось може наснитися. Кожному.

Цірі прикрила