Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

там. Навіть відчинили дверцята грубки, яка попри холод стояла без діла, і заходилися порпатися в золі. Урешті вони вийшли надвір.

— Капелюха немає, — мовив шериф Барклі. — Ми б його помітили. Це ж, трясця його матері, великий капелюх. Маєш що сказати з приводу цього?

— Дуже погано, що я його загубив. Батько подарував мені цей капелюх, коли ще був при здоровому глузді.

— Де він?

— Повторюю ще раз, я, напевно, загубив його. Або його в мене вкрали. Таке теж могло трапитися. Кажу ж, я якраз збирався лягати спати.

— Про спання можеш забути. Ти ж був сьогодні по обіді в місті, так?

— Звісно, він там був, — підтвердив один із чоловіків, залазячи на коня. — Я сам його бачив. Його та той капелюх на ньому.

— Стули пельку, Дейве, — гаркнув шериф. — То ти був у місті, Джиме?

— Так, сер, буве — відповів Трусдейл.

— У «Щасливчику Чаку»?

— Так, сер, саме там. Я пішов звідси пішки, пропустив двійко склянок і повернувся додому. Гадаю, саме в «Щасливчику Чаку» я і загубив свого капелюха.

— Це все, що ти скажеш?

Трусдейл зиркнув на чорне листопадове небо.

— Мені більше нічого додати.

— Поглянь на мене, синку.

Трусдейл поглянув на нього.

— Це все, що ти скажеш?

— Кажу ж, мені більше нічого додати, — відповів Трусдейл, дивлячись на нього.

Шериф Барклі зітхнув.

— Гаразд, поїхали до міста.

— Чому?

— Тому що тебе заарештовано.

— Чи є хоч крихта розуму в цій грьобаній довбешці? — Навіть його батечко кумекав швидше.

Вони поїхали назад у місто. До нього було чотири милі. Трусдейл їхав у глибині похоронного фургончика, піднявши комір куртки. Чоловік, що тримав віжки, промовив, не обертаючись:

— Ти зґвалтував її так само легко, як і вкрав її долар, тварюко?

— Не розумію, про що ви говорите, — відповів Трусдейл.

Решту дороги вони й словом не обмовилися, тільки гучно завивав вітер. У місті люди вишикувались уздовж вулиці. Спершу вони мовчали. Потім якась бабця в коричневій шалі пришкандибала до покійницького воза та плюнула на Трусдейла. Вона промахнулася, але натовпом прокотилася хвиля поодиноких оплесків.

Біля в’язниці шериф Барклі допоміг Трусдейлу вилізти з фургона. Сильний вітер сипонув снігом. Перекотиполя неслися головною вулицею до водонапірної башти, де з тріском вдарялися об огорожу з жердин.

— Повісити дітовбивцю! — крикнув чоловік із натовпу, і хтось кинув камінь. Той пролетів між головою та плечем Трусдейла та покотився по дощатому тротуару.

Шериф Барклі обернувся і підняв руку з ліхтарем, освітлюючи натовп, що зібрався перед крамницею.

— Не робіть цього, — застеріг він. — Не будьте дурними. Усе під контролем.

Шериф повів Трусдейла крізь свій кабінет до камер. Їх було дві. Барклі завів арештанта до лівої. Там стояла лавка, стілець і відро для помиїв. Трусдейл сів на стілець, але Барклі зупинив його:

— Ні. Просто стій.

Шериф роззирнувся і побачив добровольців, що товклися у дверному прорізі.

— Забирайтеся звідси, ви всі.

— Отісе, — озвався чоловік на ім’я Дейв. — А що, як він нападе на тебе?

— Я вгамую його. Дякую, що виконали свій обов’язок, а тепер — гайда звідси.

Коли вони пішли, шериф звернувся до Джима:

— Знімай куртку та дай її мені.

Трусдейл зняв куртку та затремтів. На ньому була лише спідня сорочка та вельветові штани — настільки заношені, що всі рубці витерлися, а одне коліно стирчало назовні. Шериф перевірив кишені й знайшов тютюн, загорнутий у сторінку з каталогу «Дж. В. Сірс»[104], старий лотерейний квиток, який обіцяв виграш у песо. Ще там лежала чорна мармурова кулька.

— Це моя щаслива кулька, — пояснив Трусдейл. — Вона в мене з дитинства.

— Виверни кишені штанів.

Трусдейл вивернув. Там лежали три п’ятаки, пенні, складена вдвоє вирізка про срібну лихоманку в Неваді, яка була настільки ж старою, як і мексиканський лотерейний квиток.

— Знімай чоботи.

Трусдейл зняв і їх. Барклі зазирнув усередину, засунув туди руку. В підошві одного з чобіт була дірка розміром з дайм[105].

— Тепер шкарпетки.

Барклі вивернув їх і відкинув убік.

— Спускай штани.

— Я не хочу.

— А я не хочу дивитися на те, що під ними, але давай ворушися.

Трусдейл спустив штани. Білизни він не носив.

— Повернися і розсунь свої щічки.

Трусдейл повернувся, схопив себе за сідниці та розвів їх у різні боки. Шериф Барклі здригнувся, зітхнув і засунув палець арештанту в анус. Трусдейл застогнав. Барклі дістав палець, знову здригнувся, коли в’язень газонув, і витер палець об сорочку Трусдейла.

— Де він, Джиме?

— Мій капелюх?

— Гадаєш, я заліз тобі пальцем у сраку, щоб пошукати капелюха? Чи що я для цього копирсався в золі у твоїй грубці? Ти зовсім клепку втратив?

Трусдейл натягнув штани та застібнув їх. Босий, він стояв і тремтів. Ще зовсім недавно він був удома, читав газету та думав, що треба розвести вогонь у грубці. Але здавалося, що з тих пір минула ціла вічність.

— Твій капелюх у мене в кабінеті.

— Тоді навіщо ви мене про нього запитували?

— Подивитися, що ти скажеш. Із капелюхом усе зрозуміло. Мене більше цікавить, куди ти сховав срібний долар тієї дівчинки. Його немає ані у твоєму домі, ані у твоїх кишенях. Навіть у тебе в гузні його немає. Ти що, відчув провину та викинув його?

— Я нічого не знаю ні про який срібний долар. Можна мені мій капелюх?

— Ні. Це доказ. Джиме Трусдейл, я заарештовую тебе за вбивство Ребекки Клайн. Ти маєш що сказати на це?

— Так, сер. Я не знаю жодної Ребекки Клайн.

Шериф вийшов із камери, зачинив двері, зняв ключі зі стіни та замкнув Трусдейла. Повертаючись, замок дуже скрипів. У камеру садили переважно п’яничок і тому замикали нечасто.

— Мені тебе шкода, Джиме. Та навіть пекло не достатньо гаряче для тих, хто скоїв таке.

— Що — таке?

Шериф важким кроком пішов геть, не відповівши.

Трусдейл сидів у камері весь наступний тиждень, глитав їдло з «Мамчиного улюбленця», спав на лаві, срав і сцяв у відро, яке спорожнювали кожні два дні. Батько не прийшов провідати його, оскільки у вісімдесят остаточно з’їхав з глузду, а тепер, коли йому стукнуло дев’яносто, його доглядали дві скво[106] — одна з племені сіу, а інша з племені лакоти. Часом вони стояли на ґанку закинутого бараку та мирно співали церковні гімни. А брат Трусдейла шукав срібло десь у Неваді.

Іноді приходили діти. Вони гуртувалися на алеї навпроти камери та співали: «Кате, кате, ‘дьом гуляти». Часом збиралися чоловіки та обіцяли відрізати Трусдейлу причандали. А одного разу прийшла мати Реббеки Клайн і сказала, що сама б його