Читати книгу - "Карбід"

Просто не було кому це зробити. Ведмедівські угорці не могли вважати його виключно угорським композитором, бо його музика багата слов'янським, українським звучанням. Своєю чергою українці також не квапилися називати своїм когось на ім'я Бейла. То й що, що він українські мелодії виніс на світовий рівень? Мадяр є мадяр.

Таким чином, ніхто по-справжньому не хотів узяти цього композитора під свою опіку. Бо якби славити його почали угорці, то українці одразу б закинули їм, що основа його музики — наша, українська. А якби першими це зробили українці, то мадяри затикали б їм писки національністю Бейли. Та чи мають генії національність? Бути понад кордонами і шаблонами — важка доля в нашій частині світу, в Центральній Європі, де кожна розпочата тема закінчується конфліктом. Тож краще не починати жодних розмов, забути. Приблизно так і сталося з Бейлою: ніхто не хотів ним займатися, щоб не накликати на себе негараздів. Як наслідок: у Ведмедеві не було вулиці Бейли, пам'ятника йому, його твори не виконувалися на міських святах. Натомість у Бостоні був і пам'ятник, і фестиваль імені Бейли, і навіть філармонія названа на його честь. Що й не дивно, бо там не було мадярів і українців, які знову не змогли б ані поділити творчість Бейли, ані разом збагатитися нею, визнавши щось прекрасне, цінне, геніальне — спільним.

Тис і сам, бувало, подумував написати в «Зорю Ведмедева» статтю про Бейлу, закликати назвати вулицю його іменем і поставити погруддя в центрі. Але спочатку не наважувався, щоб зайвий раз не підгодовувати пиху мадярів, які досі по-імперськи вважали Ведмедів своїм містом (хоч ніколи протягом історії й не становили тут більшості). Та й щоб не заробити репутацію зрадника України, який продався за тридцять гривень гонорару. Відтак славив за шинквасом князів Святослава й Ігоря, чиїх ніг тут ніколи й близько не було.

А тепер учитель і поготів би не заступився за композитора. Бо вони стали конкурентами. А Ведмедів — містечко не аж таке велике і може мати лише одну людину, що ввійде в історію. І цією людиною мусив стати сам Тис, і саме з його — Михайла Олексійовича Чвака — іменем та життєписом у майбутньому мали бути пов'язані всі вулиці й публічні установи Ведмедева. Хоча, звичайно, в глибині душі Тис завжди відчував певну спорідненість із композитором Бейлою. Перш за все через те, що будь-яка сильна особистість повинна плисти проти течії, бути не такою, як усі. Поки всі наживалися на контрабанді й думали виключно про гроші, Тис жив бідним учителем, що турбувався не про себе, а про Україну. Своє лузерство він виправдовував непересічністю. І одразу ж пригадував собі на виправдання Бейлу, який замість бізнесу чи державної кар'єри був поглинутий музикою, що зробила його в підсумку безсмертним. Хто сьогодні пам'ятає імена митників, нотаріусів, міських голів, які сто років тому керували життям цієї околиці? Ніхто. Зате в Бостоні... А все тому, що Бейла плив проти течії.

Утім, власне з цією метафорою у житті Тиса були пов'язані не найкращі спогади. Колись давно-давно його батько Олекса, названий так у пам'ять про народного героя й месника Довбуша, наочно продемонстрував синові правила спокійного й щасливого життя. Був кінець травня, час, коли спека ще не така нестерпна, а людина ще не втомилася радіти теплу. Усією родиною вони відпочивали на Тисі, в мальовничому урочищі, яке облюбували ведмедівці. Вода в Тисі, найважливішій кровоносній судині, що сполучає Закарпаття з Балканами, оскільки впадає в Дунай уже на території Сербії, була чистою й літеплою. Батько покликав сина за собою, обіцяючи щось пояснити. «Давай спробуємо позмагатися, хто довше зможе плисти проти течії», — запропонував тоді Олекса Чвак своєму синові.

Чоловік і юнак, що вже були майже одного зросту, зайшли у воду по груди. Повернулися обличчям до течії, а коли батько подав знак, почали плисти. Спочатку Тисові здавалося, що плисти легко, але потім струмінь води почав перемагати, а сили — танути. Як не намагався хлопець, як не тужився, а найбільше, що йому вдалося — це залишатися на одному місці, не спливаючи вниз. Руки стали дерев'яними, а потім і цинковими, не хотіли підніматися, бракло повітря у грудях, а рот і ніс усе частіше хапали воду, що бурунилася навколо хлопця, як навколо скелі. Коли сили вичерпалися, Тис став на ноги і подивився на батька. Той голосно розсміявся і сказав, що він не втомився, бо перехитрив Тиса: насправді весь цей час стояв на ногах, трішки присівши і перекидаючи руками лише для вигляду, нібито пливе. А тим часом задоволено спостерігав за хлопцем, який боровся з течією, але зовсім скоро змучився і здався. «Запам'ятай, синку, — підсумував Олекса. — Ніколи не треба плисти проти течії, ніколи! Навіть якщо хтось запропонує тобі просто позмагатися, рішуче відкидай таку пропозицію, бо хто б не виграв у цьому змаганні, однаково буде дурнем і не здобуде нічого. Це позбавлене сенсу — плисти проти течії. Краще прилаштуватися під потік води й таким чином розігнатися, стати прудкішим і сильнішим. Ось де мудрість життя!».

І Тис запам'ятав це напучування. Щоправда, вважав його міщанським, пристосувальницьким, правилом слабаків і боягузів. Що ж, треба визнати: саме таким і був його батько, який прислужував кожній владі, ніколи не висловлюючи своєї думки. Якої в нього ніколи й не було. Бо пересічні люди не мають думок, вони — лише інструменти в руках пасіонаріїв, які змінюють світ. Таких, як він. Як Тис.

Про це вчитель думав того погожого серпневого ранку, у понеділок 17 серпня, за тиждень до Дня Незалежності України й урочистого відкриття Фонтана Єдності, коли викочував із сараю свій велосипед. Зщіпивши штанини, накинувши піджак і капелюх (ведмедівці навіть у найстрашнішу спеку понад усе цінували елегантність), Тис вирушив у напрямку площі Миру, щоб поцікавитися ходом робіт. Відколи до проекту долучилися брати Ляхи, роль Тиса обмежилася лише авторством ідеї. Тепер від нього ніхто нічого не хотів і не чекав. Навіть Марічкині обіди — що-що, а готувати вона вміла! — не цікавили Ігоря і Йосипа. Тисові не залишалося нічого іншого, як тонути у в'язкому неробстві і присвячувати весь свій час мріянню про майбутню велич і славу.

Зрештою, йому не було навіть з ким як слід поговорити. Усі компаньйони були зайняті власними справами і турботами, зустрічалися рідко, хоча мер з огляду на близькість будівництва заглядав до будки Ляхів щодня. Ця неможливість говорити, хвалитися, ділитися з іншими своїми думками й мріями палила Тиса зсередини. Навіть