Читати книгу - "Чотири сезони"

дивилася на нього, а потім пригорнула до себе. Такі відверті вияви почуттів були їй не властиві, і Тоду стало трохи незатишно. — Яке ж ти миле сонечко, читаєш йому у свій вільний час. Ми з татом думаємо, що це просто… просто надзвичайно.

Тод скромно опустив очі.

— І нікому про це не хочеш розказувати. Ховаєш своє світло під посудиною.

— Та, ті діти, з якими я спілкуюся, ще подумають, що я якийсь дивак, — скромно усміхаючись у підлогу, сказав Тод. — Бо сране добро роблю.

— Не кажи цього слова, — неуважно промовила вона. А тоді: — Як думаєш, містер Денкер захоче з нами як-небудь повечеряти?

— Можливо, — невпевнено відповів Тод. — Слухай, мені вже пора відчалювати.

— Добре. Вечеря о шостій тридцять. Не забудь.

— Не забуду.

— Твій тато допізна затримається на роботі, тому ми знову будемо з тобою вдвох. Добре?

— Круто, мала.

З усмішкою, сповненою любові, вона провела його поглядом, сподіваючись, що в «Томі Джонсі» нема нічого такого, чого йому не слід читати. Тоду ж лише тринадцять років. Але навряд чи там могло бути щось погане. Він ріс у суспільстві, де журнали на зразок «Пентхаусу» були доступні для всіх, хто мав долар із чвертю, — для будь-якого малого, що може дотягтися до горішньої полиці стійки з журналами й краєм ока в нього зазирнути, поки продавець не накричить: «Поклади на місце й забирайся звідти!» У суспільстві, яке, здавалося, найбільше вірило в заповідь «перепихнися з ближнім», навряд чи, на її думку, книжка, якій двісті років, могла чимось запаскудити Тоду голову. Хоча старий, напевно, міг трохи від неї забалдіти. І, як любив повторювати Ричард, для дітей весь світ — лабораторія. Їм треба дозволяти по ній походити й покопирсатися в пробірках. І якщо дитина має здорову сім’ю, дім і люблячих батьків, то вона тільки стане сильнішою, якщо намне собі боки об такі-сякі кутки.

З їхньої кухні щойно вийшла найздоровіша дитина з усіх, яких вона знала, — покрутила педалі вгору вулицею на своєму «швіні». «Ми ні в чому не схибили з нашим хлопчиком, — подумала вона, повертаючись до стійки, щоб намастити собі сендвіч. — Провалитися нам на місці, якщо ми не впоралися з вихованням».

4

Жовтень 1974-го.

Дюссандер сильно схуд. Вони сиділи в кухні, а між ними на вкритому цератою столі лежав потертий примірник «Тома Джонса» (Тод, котрий завжди старався врахувати все до найменших подробиць, купив на частину своїх кишенькових стислий переказ роману від «Кліф Ноутс»[65] й уважно прочитав його зміст на той випадок, якщо мати чи батько розпитуватимуть про сюжет). Тод їв «ринґ-динґ»[66], який купив у маркеті. Дюссандеру він теж приніс таке тістечко, але старий не схотів. Лише зиркав на нього з-під лоба, сьорбаючи бурбон. Тод не міг стерпіти, щоб таке смачне добро, як «ринґ-динґ», пропало. Якщо Дюссандер не їстиме, він запитає, чи можна йому.

— То як воно потрапляло в Патин? — спитав він у Дюссандера.

— Залізницею, у вагонах. У вагонах з написами «МЕДИКАМЕНТИ». Лежало в довгих труноподібних ящиках. Влучний опис, як на мене. Ув’язнені вивантажували ящики й складали їх у лазареті. А потім уже наші люди переносили їх у комори. Уночі. Комори були за душовими.

— І то завжди був «Циклон-Б»?

— Ні, подеколи щось інше. Експериментальний газ. Верховне командування було зацікавлене в підвищенні ефективності. Якось нам прислали газ під кодовою назвою «ПЕГАС». Нервово-паралітичний. Слава Богу, більше його не присилали. Він… — Дюссандер побачив, як нахилився вперед Тод, як заблищали його очі, і раптово замовк та неохоче махнув рукою, що тримала безплатну склянку з бензозаправки. — Він погано подіяв. Нічого… особливого, було нудно.

Але Тод був не з тих, кого легко обдурити. Зовсім ні.

— Як він діяв?

— Убивав їх. А ти що думав — давав змогу ходити по воді? Убивав, та й по всьому.

— Розкажіть.

— Ні. — Дюссандер більше не здатен був приховувати жах, який його пронизав. Про «ПЕГАС» він не згадував уже… скільки? Десять років? Двадцять? — Я не буду тобі розказувати! Я відмовляюся!

— Розкажіть, — повторив Тод, злизуючи з пальців шоколад. — Розкажіть, бо ви знаєте, що буде.

«Так, — подумав Дюссандер. — Я знаю, що буде. Ще і як знаю, ти, гниле мале чудовисько».

— Вони від нього танцювали, — знехотя сказав він.

— Танцювали?

— Як і «Циклон-Б», він надходив через голівки душів. І вони… вони починали блювати і… випорожнюватися, мимоволі.

— Ого, — мовив Тод. — Обсиралися тобто? — Він показав на «ринґ-динґ», що лежав на тарілці перед Дюссандером. Свій він вже доїв. — Ви будете?

Дюссандер не відповів. Його очі затуманилися від спогадів. На обличчі застиг далекий холодний вираз, схожий на темний бік планети, що не обертається. У душі він відчував щось дуже дивне: поєднання огиди і — як таке могло бути? — ностальгії.

— На них нападали корчі, вони кричали — високими дивними голосами. Мої люди… вони називали «ПЕГАС» «газом йодля». Наприкінці вони падали на підлогу й просто лежали у своїх випорожненнях, вони лежали, так, лежали на бетоні, кричали й співали йодлем, а з носів юшила кров. Але я збрехав, хлопче. Газ їх не вбивав. Може, недостатньо сильним був, а може, ми просто не могли витримати й дочекатися. Напевно, тому. Чоловіки й жінки в такому стані не могли прожити довго. Зрештою я відправив п’ятьох людей із гвинтівками, щоб скінчили їхні муки. Якби це випливло, мені могло влетіти, я в цьому не сумніваюся. Це могли розцінити як марнування набоїв у той час, коли фюрер кожну гільзу оголосив надбанням нації. Але тим п’ятьом я довіряв. Хлопче, були часи, коли я думав, що ніколи не забуду тих звуків. Того йодля. І сміху.

— Та я думаю. — Тод дуже швидко впорався з «ринґ-динґом» Дюссандера. «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — повторювала Тодова мати в тих нечастих випадках, коли Тод скаржився, що не хоче доїдати. — Хороша історія, містере Дюссандер. Ви завжди їх добре розповідаєте. Коли я вас на них розкручую.

І Тод йому всміхнувся. А Дюссандер сам собі не повірив, коли відчув, що всміхається у відповідь (звісно, не тому, що йому так хотілося).

5

Листопад 1974-го.

Дік Боуден, Тодів батько, був навдивовижу схожий на кіно-і телеактора