Читати книгу - "Стань сильнішим"

неї, я дослухалася до поради редактора, змінила назву на «Жінки й сором»76 і позбулася кількох смішних історій у тексті. Було нестерпно вирізати з книжки усе смішне, але, озираючись, нині я розумію, що прибрала значно більше, ніж була повинна, зраджуючи свої переконання. Рекомендований редактором агент відхилив мою пропозицію, і протягом наступного року я відіслала ще сорок листів із пропозиціями агентам та видавцям. Усе, що я отримувала у відповідь, — це офіційні листи з приблизно однаковим змістом: «Така провокативна книжка про сором, написана в академічному стилі, нас не цікавить». Отож я позичила гроші у батьків і 2004 року видала «Жінки і сором» самостійно. Феномен авторського видавництва тоді був відносно новим, це було дорого і неефективно. Я мала самостійно забрати з друкарні наклад, і ми зі Стівом з допомогою мого товариша Чарльза зробили це. Я навіть продавала книжки зі своєї машини на різних заходах.

Одного дня колега з факультету зупинив мене в ліфті і сказав: «Я прочитав твою книжку. Вона справді сильна. Я збираюся замовити її і додати до своєї програми. Хто твій видавець?»

Я помовчала хвилинку, а потім сказала: «Я надрукувала її сама».

Він вийшов з ліфта і, притримуючи двері рукою, обернувся до мене і сказав: «Я не можу додати до своєї програми книжку, видану з марнославства».

Мені забило дух. Скеля буквально розчавила мене. Я відразу уявила, як втюхую людям свою книжку на вулиці, із сумкою-гаманцем на ремені. Мені було так соромно, що за кілька днів, коли одна жінка витягнула чекову книжку і запитала, кому виписати чек, я сказала: «Видавцеві», вдаючи, що читаю ім’я видавця на корінці книжки, начебто ним була не я.

Однак за півроку моя книжка зацікавила фахівців у сфері психічного здоров’я і почала продаватися, як гарячі пиріжки. Я навіть переконала знаного постачальника допомогти мені поставити її до декількох крамниць «Barnes&Noble». А потім одного казкового вечора я зустріла одну з моїх героїнь — психолога і письменницю Гаррієт Лернер. Одне привело до іншого, і за три місяці у мене з’явився власний агент і угода на видання книжки «Жінки і сором». Я не могла в це повірити!

Опрацьована книжка називалася «Я думала, це все лише через мене» («I Thought It Was Just Me») і вийшла друком у лютому 2007 року77. Ми зі Стівом були на межі, і наші батьки були готові втримати оборону і допомогти з дітьми, поки я мандруватиму по медійних заходах і їздитиму з презентаціями. Я перевищила ліміт однієї з наших кредитних карток, купуючи новий одяг. Я щоранку репетирувала перед дзеркалом своє інтерв’ю для телевізійного ток-шоу «Today». Це був ЧАС ПОСТУПУ.

Уперед, уперед, уперед!

Негайно!

Нічого не сталося. У день виходу книжки телефон задзвонив лише раз. Це був банк, який інформував нас, що ми пропустили оплату студентської позики і повинні сплатити штраф за недотримання термінів. Я була спустошена. Телефон не дзвонив ані наступного дня, ані ще через день. Я залишилася із шафою, повною нових убрань і з наліпленими на дзеркало стікерами з нотатками, що я скажу ведучій програми «Today» Кеті Курік.

У мить відчаю я влаштувала презентацію книжки в Чикаго, де колись читала лекцію для фахівців у сфері психічного здоров’я. Це був найхолодніший лютневий день в історії. На захід прийшло п’ять осіб. Одна жінка була п’яна, а двоє прийшли, тому що думали, ніби я пишу фантастику.

За півроку після виходу книжки мені зателефонував видавець, запитуючи, чи не хочу я придбати примірники книжки з великою знижкою. Спочатку я зраділа. Але потім почула, що вони пропонують мені купити сотні книжок. «Справи не надто добрі, Брене, — сказав видавець. — Ваша книжка максимально уцінена. Продажі надто низькі, аби зберігати книжки на нашому складі. Приміщення коштує дорого, і, якщо книжки не продаються, їх треба ліквідувати».

«Я не розумію, — відповіла я. — Що означає максимально уцінені?» Я сиділа на підлозі в кухні і слухала його пояснення процесу переміщення книжок зі складів до відділів уціненої літератури. Книжки, що залишаються, ріжуть на макулатуру.

«Мене розчавили», — думала я. Для мене це була руйнівна поразка. П’ять років праці знищено протягом півріччя. Я відчувала водночас безпорадність, розпач і сором. Після того як я три тижні покладала провину за свою ганьбу на інших і картала себе за все, що повинна була і могла зробити, Стів допоміг мені вибратися з-під цієї скелі. Як я потім зрозуміла, найважче не ховати все в собі, зважившись на болюче осмислення того, що сталося. А правда полягала в тому, що я підготувала себе до поразки.

Присягаюся, якби в мене була можливість надрукувати цю книжку знову, я б зробила все інакше. Я б не виряджалася у новий одяг, сидячи й чекаючи, поки хтось постукає в двері і запитає про мою роботу. Я б одягнула кросівки і почала б сама стукати в усі двері.

Відтоді я видала чотири книжки, але все ще відчуваю страх, відкритість і вразливість, готуючись поділитися новою ідеєю зі світом. Я досі легенько тремчу, коли повертаюся обличчям до людей і кажу: «Я стараюся, і мені важлива ваша підтримка!» Але я намагаюся не забувати, що мені самій подобаються люди, щиро захоплені своєю роботою.

Розмірковуючи про свій досвід, я також з’ясувала: якщо ти сам не цінуєш свою працю, то цього не робитиме ніхто.

Протягом останніх десяти років я досить глибоко осмислювала невдачу і сором, аби зрозуміти: можна зробити все правильно, можна підбадьорити себе, отримувати максимальну підтримку і бути на сто відсотків готовим до поступу, однак зазнати невдачі. Це відбувається з письменниками, художниками, підприємцями, лікарями, вчителями — назвіть кого завгодно. Але якщо ви можете озирнутися і побачити, що не відступили, що віддалися справі цілком — ви відчуватимете себе інакше, ніж люди, які не зуміли відкритися повністю. Можливо, вам доведеться зазнати невдачі, але натомість не доведеться боротися з пекучим соромом, який ми відчуваємо, коли не віддаємося справі усім серцем.

Крім оцінки докладених нами зусиль, досвід власної невдачі також формує те, чи живемо ми згідно із власними принципами: чи віддалися справі усією душею і чи залишилися вірними собі? Коли ви осмислюєте невдачу і чітко розумієте, що ваш вибір не відповідав вашим цінностям, доведеться боротися не лише з невдалим падінням, але й з відчуттям, що ви себе зрадили. Ендрю довелося змиритися зі своїм рішенням відкинути побоювання і занепокоєння через новий проект, промовчавши під час зборів про те, у що вірив усім серцем. Мені довелося осмислювати наслідки замовчування свого інстинктивного бачення того, як найкраще висвітлити тему сорому, аби моя книжка стала успішною.

Я знала, що для мене (можливо, не для кожного, але для мене — напевно) найефективніший спосіб поговорити про сором — це вдатися до буденних історій, навіть смішних чи абсурдних, як-от історія про «сексуальний рис», щоб проілюструвати, як ми стаємо жертвами безглуздих і недосяжних уявлень про досконалість. Але я прислухалася до поради Ніцше, пропустила її через свій «недостатньо хороший» процесор і трансформувала у повідомлення: «Подорослішай. Стань серйозною і припини вдавати клоуна». Я також дізналася, як продавати книжки — одягнути сумку-гаманець і таке інше. На жаль, у той час я також пропустила крізь той самий бісів процесор зауваження про «видання з марнославства» і вирішила, що справжній і глибокодумний автор має дистанціюватися від неприємного випробування просуванням і продажем книжки.

Озираюся нині на цих два досвіди і розумію, що обидва були потенційними моментами падіння на арені. Сподіваюся, якби вони проживались зараз, то допомогли б мені зрозуміти невпевненість у собі і сором.

Я вдячна редакторові за пораду, але це