Читати книгу - "Крила кольору хмар"

все довкола як на долоні. Краса. Не розуміла ніколи туристів, які так полюбляють Високий Замок і недолюблюють цю напрочуд теплу та затишну гору. Для мене вона наче рідна, домашня, чи що.

— А пам’ятаєте, Адо-голубонько, як ви вперше сюди потрапили? — Пан Олег починає завжди здаля, і я розумію, що інтуїтивно не помилилася. Він — якраз та людина, яка мені може допомогти.

Киваю ствердно. Звісно, я пам’ятаю. Мій одногрупник Валік захотів нам, посполитим не-львівцям, показати місто. Але не просто архітектурне, а, як він каже, непопсове: «Попсовий Львів ви й самі вивчите. А хочете побачити сакральний?» А хто ж не хоче?

От ми і попленталися з Валіком до цього парку. Правда, хлопець, крім місць, де можна було гарно посидіти за шашличком, нічого путнього так і не показав, і не розповів. Я розсердилася і вирішила, що сама собі зроблю екскурсію. Кинула товариство та пішла блукати парком. Видряпалася на цей пагорб, глянула з нього на місто — і закохалася відразу ж і в цей парк, і у Львів, і в людей, які мешкають тут.

А потім мене, наче магнітом, потягнуло до одного дуже цікавого камінчика на цій горі. Він стирчав трохи збоку від вершини. А внизу провалля. Стояла на камені, як заворожена, і мені видавалося, що у мене за спиною виростають крила і я ось-ось полечу. Я навіть руки розкинула, наче птаха для польоту. І хтозна, чим би закінчилася моя медитація, якби чоловічий голос мене тоді не привів до тямив: «Агов, голубонько! Обережно! Не піддавайтеся спокусі, а то покотитеся донизу — і будемо вас по шматочках складати». Так ми і познайомилися. Голос належав панові Олегу.

Згодом з’ясується, що не я одна так реагувала на той камінь. Узагалі, на цих старих пагорбах немає зайвого. Усе навіть дуже добре продумано. Правда, силу свою і камінь, і земля відкривають не всім. Того дня я неждано для себе зрозуміла: ця земля не просто мені відкрилася, вона прийняла мене, як свою.

На початку перебування у Львові я жила в гуртожитку. Але вже за тиждень несподівано мені на голову впало приватне помешкання, де я зараз живу разом із Тетясею. Квартира, яка має дах з оглядовим майданчиком, і той оглядовий майданчик спрямований на Знесінський парк.

Чи випадковість? Не переконуйте мене, що випадковості у світі бувають. Усе мудро кимось для вас згори сплановано, і ви можете або розумно приймати те, що вам дається, або комизитися, вдавати з себе дурного. Рано чи пізно все одно вас виведуть туди, де ви маєте бути, але трохи покоцаного та зацофаного. То чи варто впиратися? Мудрих доля веде, дурних волочить. Стара і дуже мудра сентенція.

— Авжеж, пане Олеже! Пригадую, — відповідаю, всміхаючись. — Якби не ви, то я б звалилася долу з Лисої гори.

Пан Олег теж усміхається. Має гарний настрій. Усідаємося на галявині недалеко від вершини пагорба. І роздивляємося місце горбів, старе місто, звідки Львів починався.

— Отак, голубонько! Окрім того, що цей парк — легені Львова, це ще й сакральні місця. Дуже автентичні, досі досконало ані енергетично, ані археологічно не досліджені. Ну, про Світовидове поле я вам дещо розповідав, і ми з вами навіть ходили туди. І на Світовидовому капищі теж були, так?

— Яйце-райце, — всміхаюся я і згадую казку, яку мені розповідала в дитинстві бабуся.

— Еге ж. Воно. Світовидове капище у формі яйця. Не згадаю, чи я вам повідав, як у 80-х роках минулого століття тут проводилися археологічні розкопки. О! Вас, голубонько, ще на світі білому не було, а батьки ваші, очевидно, до школи ходили. Так от, під час розкопок на Світовидовому полі знайшли фрагменти кераміки і цінні камені з сакральними написами — рунами. Ну, що таке руни, я сподіваюся, ви знаєте? — Киваю, а пан Олег веде далі. — Камені за формою дуже нагадували яйця. Такі собі старовинні писанки. Ці камені забрали на експертизу в Ленінград та й досі не повернули. Звісно ж, про результати досліджень ми так нічого і не дізналися. Може, колись то стане відомо, а може, й ніколи.

Інколи, голубонько, не варто таємниці відкривати. Як і деякі двері, до слова. Нехай вони невідкритими і залишаються. Отож культове призначення цих місць підтвердили наукові дослідження відомих археологів, от Олександра Овчиннікова, скажімо. Звісно ж, таке прізвище вам геть нічого не скаже, та все ж… Отже, цей пан знайшов тут жертовні ямки із залишками попелу і фрагментами жертовних предметів. Він же на основі топографічної зйомки зробив і реконструкцію капища. Очевидним залишається факт, що це поле в давні часи прикрашали фігури ідолів. Цілком можливо, що саме чотириликого Світовида, котрий, за легендою, і досі нікуди звідси не дівся. І ночами виїздить на своєму білому, як день, коні воювати зі злими силами. Дехто з любителів поблукати нічним парком стверджує, що таки бачив на власні очі й наїзника, і коня. Звісно, коли переп’єш, то ще й не таке зі страху може намаритися.

Пан Олег переводить розмову на інше та показує рукою перед собою.

— А он там, на колишній Зміїній горі (тепер Чернеча, місце Шевченківського Гаю), колись було Перунове капище. А ось там, бачите, де церква Вознесіння, знаходилися капища Рода та Рожаниці, або, по-простому, Баби та Діда. Ну, байку про грім над містом, коли баба з дідом сваряться, ви таки мусили чути, може, навіть від мене.

Я ствердно киваю. Пан Олег задоволено всміхається:

— Отже, у центрі Світовидового поля, як і годиться, знаходиться капище Світовида, північніше від нього — Род-гора. Південніше досі зберігся пагорб, де колись стояла церква Воздвиження Чесного Хреста — на честь християнського ритуалу, пов’язаного з культом смерті. Ви ж знаєте, голубонько, що в основу встановлення цього празника лягло віднайдення в IV столітті Хреста, на якому розп’яли Ісуса. А ще раніше, до християнства, найімовірніше, на тому місці знаходилося капище Триглава. На схід від Світовидового капища, отам, — пан Олег показує рукою, куди мені слід дивитися, — в селі Кривчиці стояло капище Перуна — войовничого володаря грому і блискавок. Звісно, тепер там церква святого Іллі, який увібрав у себе майже всі чесноти славного Перуна. Тут-таки, в околицях Кривчиць, існує ще один старослов’янський топонім — потічок Марунька, або Мара, або Маруха — то було божество смерті в давньослов’янському пантеоні.

А отутечки, внизу, під горою, де ми з вами зараз перебуваємо, ще у ХVІ столітті було кладовище нехрещених дітей. Це я вам уже розповідав. У 1607 році поруч збудували