Читати книгу - "Платформа"

з вродливою жінкою років тридцяти, мабуть, італійкою. Вони дуже близько стояли одне до одного, плечем до плеча, схиливши один до одного обличчя.

Вночі було дуже жарко та волого. Валері взяла мене за руку. Ритм дискотеки відразу став якимось далеким і приглушеним; було чути мірне теркотіння портативних рацій: територію охороняли, і час від часу патруль обходив її. Після басейну ми пішли у напрямку океану. На пляжі не було жодної душі. В кількох метрах від нас хвилі лагідно лизали пісок. Не чутно було ні звуку. Повернувшись до бунгало, я простягнувся на ліжку і почав чекати на Валері. Вона почистила зуби, теж роздяглася і лягла поруч зі мною. Я присунувся до її голого тіла, поклав одну руку їй на груди, а другу — униз, на живіт. Було чудово.

8

Коли я прокинувся, Валері в кімнаті вже не було. В мене трохи боліла голова. Похитуючись, я встав, запалив сигарету. Після кількох затяжок мені покращало. Я натягнув штани і вийшов на вкриту піском терасу — мабуть, вночі був сильний вітер. День щойно починався. Небо було вкрите хмарами. Я пройшов кілька метрів у напрямку моря, де впізнав силует Валері. Вона занурювалась у високі хвилі, пливла кілька метрів, а потім знову зникала під водою.

Я зупинився і знову затягнувся; вітер був досить холодним, тому я не наважувався приєднатися до неї. Вона обернулася, побачила мене і, запрошуючи до себе, прокричала: «Ну ж бо, давай! Пливи сюди!» В цю мить сонце пронизало хмари й освітило її обличчя. Світло вигравало на її грудях, стегнах, відбилося від морської піни біля її волосся та лобка. Кілька секунд я зачаровано дивився на неї, не в змозі ворухнутися. Я усвідомив, що цю картину не зможу забути ніколи, бо, певне, саме такі картини людина згадує за кілька секунд до смерті.

Недопалок обпік мені пальці; я відкинув його на пісок, роздягся і попрямував до моря. Вода була прохолодна і дуже солона, вона водночас і обпікала, і бадьорила. Сонячний промінь відбивався від морської поверхні, зникаючи вдалечині. Я вдихнув свіже повітря і поринув у сонце.

Пізніше ми лежали поряд, накрившись рушником, і дивилися, як над океаном народжується новий день. Потроху хмари розійшлися, світло все яскравіше заливало земну поверхню. Іноді вранці все здається дуже простим. Валері відкинула рушник, підставляючи своє тіло сонцю. «Не хочу одягатись…» — мовила вона. Самотній птах літав над морем, вдивляючись у безмежну водну гладь. «Я дуже люблю плавати, кохатись, — додала вона. — Але я абсолютно не сприймаю танці і не вмію розважатися. Завжди ненавиділа всілякі вечірки. Це нормально?»

Я досить довго думав перед тим, як відповісти. «Не знаю, — зрештою мовив я. — Знаю тільки те, що я сам такий».

Зазвичай на сніданок у ресторані збирається небагато людей, проте Жан-Ів уже був на місці і з сигаретою в руці попивав каву. Неголений, схоже, він провів безсонну ніч; помітивши нас, він привітно помахав рукою. Ми сіли напроти.

— Отже, як твої справи з італійкою? Все пройшло добре? — спитала Валері, беручись за свою збиту яєчню.

— Не дуже. Вона почала розповідати мені про те, що займається маркетингом, що полаялась зі своїм другом і що саме тому вона вирішила кудись поїхати відпочити. Мені це набридло, тому я пішов спати.

— Тобі варто спробувати з покоївкою…

Він сумно посміхнувся, загасив у попільничці сигарету.

— Що робитимемо сьогодні? — спитав я. — Тобто… Ми ж планували мандрівку до нових відкриттів?

— О, так… — гримаса втоми спотворила обличчя Жан-Іва. — Наполовину. Ми ще не встигли тут запровадити багатьох атракціонів. Я вперше працюю із соціалістичною країною, а це, здається, важко. Доводиться все робити в останню мить. Отже, сьогодні після обіду будуть дельфіни… — Він ще намагався щось пояснити. Наскільки я зрозумів, йшлося про виставу за участю дельфінів, з якими потім можна було поплавати. Здається, у них на спині, чи щось подібне.

— А, знаю, — втрутилась Валері. — Відстій. Всі думають, що дельфіни — такі собі дружні ссавці. Дурниці. Вони об’єднуються у дуже ієрархічно організовані групи з лідером-самцем. До того ж їх точніше було б назвати агресивними: дуже часто вони влаштовують між собою бої на смерть. Одного разу, коли я спробувала поплавати з дельфінами, мене вкусила самка.

— Гаразд… — Жан-Ів підняв руки, щоб заспокоїти Валері. — Як би там не було, сьогодні після обіду — дельфіни… Для тих, хто бажає. Завтра та післязавтра ми вирушаємо у дводенну поїздку до Баракоа. Це має бути цікаво… Принаймні я на це сподіваюсь. А потім… — Він на мить замислився. — Потім — все. Втім, ні. В останній день перед відльотом запланований сніданок з лангустів і відвідання сантьягського цвинтаря.

Після цієї промови всі мовчки осмислювали зміст сказаного.

— Так… — через силу сказав Жан-Ів, — з цим туром, ми, здається, вступили у справжнє лайно. Втім, — додав він. — мені здається, що в цьому клубі справи йдуть не дуже добре. Я кажу не про себе. Наприклад, учора на дискотеці я не помітив, щоб багато людей знайомились і танцювали, навіть молодь. — Помовчавши, він додав, у відчаї махнувши рукою: — «Екко»…

— Соціолог мав рацію… — замислено сказала Валері.

— Який соціолог?

— Лагарріг. Соціолог з людської поведінки. Він мав рацію, коли казав, що час «Засмаглих» давно вже минув.

Жан-Ів допив каву, засмучено похитав головою і з відразою мовив:

— Ніколи… Ніколи в житті я б не подумав, що буду сумувати й відчувати ностальгію за часами «Засмаглих».

Щоб дістатися до пляжу, нам треба було витримати неабияку атаку продавців паршивих товарів. Проте їх було небагато, та вони й не дуже сильно липли до нас, і ми, посміхаючись і жартуючи, з легкістю позбулися їх товариства. Протягом дня кубинці мають право користуватися клубним пляжем. «Вони не продають нічого цікавого, — пояснила мені Валері. — Але вони намагаються щось робити». Напевно, у цій країні ніхто не може прожити на голу зарплатню. Все тут було не так: двигунам бракувало пального, станкам та агрегатам — запчастин. Звідси і ця сільськогосподарська утопія: селяни, які орють землю за допомогою волів і пересуваються на велоколясках… Але це не утопія і не турбота про екологію, а жорстока реальність країни, яка більше не могла жити за часів невпинного розвитку промисловості. Куба ще експортувала деякі сільськогосподарські продукти — каву, какао, цукрову тростину, але ж промислове виробництво впало майже до нульової позначки. Тут важко було знайти найелементарніші речі, такі як мило, папір, кулькову ручку. Цей товар можна було придбати хіба що в магазинах,