Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

– Я, пане комісаре, давно звик покладатися лише на себе. Пані Богданович тут ні до чого. Не треба згадувати всує поважну даму. Про угоду – вона дуже проста. Ви лишаєте мене на волі. Не висуваєте жодних звинувачень. Знімаєте домашній арешт. І взагалі, поліція лишає мене в спокої. Можна виконати цю частину?

– Апетити великі, хлопче. Я не почув, що навзамін бажаєш запропонувати мені ти. Які зізнання, в чому? Про них же йдеться, вірно? Ти в чомусь зізнаєшся?

Віко сильно смикнулося, видаючи, скільки все ж таки зусиль докладав Клим, аби лишатися спокійним.

– Мені нема в чому зізнаватися. Я назву вам ім’я того, хто вбив злодія Любка Ціпу. Цей же чоловік з високою імовірністю раніше вбив адвоката Євгена Сойку. – Палець торкнувся краю правого ока. – Я віддам вам убивцю, пане комісаре. Тут і тепер.

Говорив голосно.

Ще й не втримався – знову глянув на поліцейських. Ті чули, підійшли ближче без спеціальної команди.

Ніч ставала дедалі цікавішою.

…Рішення прийшло, щойно Кошовий побачив труп злодія.

Новим знайомим і Йозефу Шацькому не пояснював нічого. Відчувши той крихкий момент, коли події можна загнуздати й узяти все під особистий контроль, Клим негайно почав діяти. Перевага лежала у його портмоне, складена вчетверо. Її дав, сам того не знаючи, покійний Сойка.

І отриманими знаннями Кошовий скористався сповна.

Сілезький з Тимою мали чимшвидше забратися з місця, де сталося вбивство. Нічого тут не чіпати. Шацький, котрий уже не на жарт перелякався і якому нічна пригода зовсім перестала подобатись, мав бути скоро доставлений додому. Й для свого ж блага тримати язика на припоні. Пояснення для своєї Естер мусив придумати сам, і що неймовірніше воно звучатиме, то швидше жінка йому повірить. Бо, судячи з усього, Шацького супроводжують подібні випадки. Усе, що завгодно, крім борделю, прошу панство, заявив тоді Йозеф, та його слухали в половину вуха – зараз Клима значно більше цікавило, як повідомити поліції про вбивство й при цьому не засвітити джерело. Факт особистого знайомства з паном Густавом Сілезьким, як підозрював Кошовий, не піде йому на користь у подальшому.

Мені треба дочекатися поліцію тут, самому, – сказав, не вдаючись у подробиці плану. Далі все складеться, тим більше – просили ж про допомогу, матимете. Сілезький вирішив не сперечатися, зробив так, як просили.

І трохи більше ніж за годину Кошовий отримав першу величезну порцію гніву від комісара Марека Віхури…

Тепер пора наступати. Але все ж Клим дочекався питання:

– Звідки тобі… вам це знати?

І відповів:

– Прізвище свого вбивці написав сам Сойка. Я виявив це зовсім випадково, пане комісаре. Сидів же в квартирі, під арештом. Мав деякі думки. Вирішив записати, я часто так роблю. Узяв папір із Сойчиних запасів. І розгледів ось це.

Урочисто витягнувши з кишені портмоне, вивудив звідти дорогоцінний аркуш. Узявши його, Віхура спершу для чогось понюхав папір. Потім розгорнув, зробив знак:

– Світла сюди!

– Не треба, пусте.

– Чому?

– Хіба ви знаєте російську мову.

– Російську?

– Сойка писав розписку. Старався, давив пером. Це за ним водилося, дуже дбав про каліграфію. Слова й букви частково перебилися на аркуш, котрий лежав під низом. Коли почав наводити чорнилом ті сліди, аби прочитати, стало ясно – це російська.

– Що це означає?

– Сойка написав розписку російською мовою, – зараз Клим говорив із Віхурою терпляче, немов із малою дитиною. – Це означає, що вона призначалася для росіянина. Його звуть Ігнатій Ярцев, і він мав охороняти гроші в сумі тридцять тисяч рублів. Їх Сойка мусив передати панові Сімеону Дановичу, хто такий – не знаю. Але Євген Павлович, чи, як його тут називали, пан Геник, письмово зобов’язався брати подальшу відповідальність за посилку на себе. Розписка адресована теж невідомому мені Юрію Князєву. З чого ми з вами, пане комісаре, робимо єдино правильний висновок: Сойка виправдовував даним документом Ярцева, котрий, як я розумію, просто обтяжував адвоката своєю присутністю. Ось чому Сойка напередодні вбивства так дивно поводився, відмовляючи всім без винятку відвідувачам. У нього у квартирі сидів озброєний громило, котрий до того ж закадив усе кругом махоркою. Запитайте в пана Ольшанського, слідчий напевне повідає вам мої висновки про запахи, котрі не вивітрилися з помешкання вбитого. Особливо – зі спальні.

– Знаю, – відмахнувся Віхура. – Хто вбив Сойку й Ціпу, ви обіцяли назвати ім’я.

– Вже назвав. Ігнатій Ярцев, той самий охоронець, любитель міцної махри. Він був тут, у садибі. Думаю, чекав Ціпу, коли той повернеться з гульок. Міг застати вдома. Та, як на лихо, любаска, в чиєму ліжку він тут переховувався, вибралася цими днями на село. Тож Ціпа, раптом відчувши свободу й не знаючи, куди себе подіти, повівся так, як чинить більшість мужчин, – пішов на гульки.

– А це ви звідки знаєте?

– По-перше, я все ж мужчина, – легенько всміхнувся Кошовий. – По-друге, поки чекав поліцію, не стримався й оглянув тіло. Ціпу спершу катували, недовго, але жорстоко, ви й самі вже це побачили. Потім застрелили, куля в голову. Так само, як убили Сойку. Але алкогольні пари після смерті не вивітрилися. Вони огортали Любчика, що доводить – злодій повернувся додому пізно й п’яний. Значить, гуляв. Застав удома незваного гостя. Встиг протверезіти чи ні – Бог святий знає. Так чи інакше, міцний запах російської махорки втримався через те, що Ігнатій Ярцев курив, терпляче чекаючи на жертву.

– Для чого той ваш Ярцев припхався серед ночі на Клепарів?

Кошовий напружився, стиснувши всередині себе невидиму тугу пружину. Настав відповідальний і найнебезпечніший момент – логічне пояснення своєї присутності тут. Бо це питання вже ось-ось мало зірватися з комісарового язика.

– Дозвольте говорити коротко, та все ж по порядку, пане Віхуро.

– Прошу дуже.

– Дякую. Що я зрозумів, прочитавши розписку? Цілковиту правоту тих, хто напряму пов’язував мого старшого товариша Євгена Сойку з підривною для Австро-Угорської імперії діяльністю москвофільських організацій. Імовірно, тридцять тисяч рублів, доставлених Князєвим та Ярцевим, – гроші, призначені для фінансування якоїсь політичної чи, швидше за все, терористичної організації. Тут я роблю поправку на дійсний розгул націоналістичного тероризму у Львові останнім часом. Читаю газети та, головне, вмію слухати. Припустімо, Сойка знав: він під таємним наглядом. І не відразу вирішив передавати посилку Сімеонові Дановичу. Залишив гроші в себе на зберігання, та при цьому не збирався терпіти поруч такого, як Ігнатій Ярцев. Досить схоже на пана Сойку, скажу я вам. Ну, а Ярцев, отримавши несподівану індульгенцію, вирішив забрати гроші собі. Чи домовився про таке з Князєвим, поки не готовий ствердити.

– Припущення, пане Кошовий.

– Саме так, пане