Читати книгу - "Останнє бажання"

ви-те чи ні? То й зробіть із тим дідьком лад. Ви роботи глядали у Верхньому Посаді, сам-їм чув. От вам і робота. Заплатимо май добре, як годиться. Але зважте: не хочемо, щоб ви дідька вбивали. Що ні, то ні.

Відьми́н підняв голову й паскудно усміхнувся.

— Цікаво, — сказав він. — Не щодня таке трапляється.

— Що? — зморщився Дхун

— Нещоденна умова. Звідки таке милосердя?

— Не літь убивати, — Дхун ще більше зморщився, — бо в сесій Долині…

— Не літь та й годі, — урвав Кропивка. — Зловіть тільки його, пане, або ж виженіть за сьому гору. А ми при заплаті вас не скривдимо.

Відьми́н мовчав і далі усміхався.

— Ну що, по руках? — спитав Дхун.

— Я б хотів спершу до нього придивитися, до того вашого дідька.

Кметі перезирнулися.

— Ваше право, — промовив Кропивка, після чого встав. — І ваша воля. Дідько вночі по всій околиці гуляє, але за дня десь у коноплях сидить. Або між старими вербами на багниську. Там можете до нього придивлятися. Ми вас не підганяємо. Хочете відпочити, — відпочивайте, скільки треба. Ні вигоди, ні їжі не поскупимо, як гостинність каже. Бувайте.

— Геральте, — Горицвіт зірвався з ослінчика, виглянув на подвір’я, на селян, що віддалялися від хати. — Щось я нічого не розумію. І дня не минуло, відколи ми розмовляли про уявних потвор, а тут ти раптом наймаєшся дідьків ловити. Та ж про те, що дідьки — це вигадки, міфічні створіння, знає кожен, окрім найтемніших селюків. Звідки такий несподіваний запал? Закладуся, знаючи тебе трохи, що ти не принизився до забезпечення нам в такий спосіб нічлігу, харчу й обпирання[29]?

— Авжеж, — скривився Геральт. — Виглядає так, що ти мене вже трохи знаєш, музи́ко.

— Тоді не розумію.

— А що тут розуміти?

— Дідьків немає! — гукнув поет, остаточно розбудивши кота. — Немає! Дідьки не існують, до дідька!

— Правда, — всміхнувся Геральт. — Але я, Горицвіте, ніколи не міг устояти перед спокусою подивитися на щось таке, чого не існує.

III

— Одне зрозуміло, — мугикнув відьми́н, оглядаючи сплутані конопляні джунглі, що розкинулися перед ним. — Цей дідько аж ніяк не дурень.

— Чому ти так вважаєш? — зацікавився Горицвіт. — Тому, що він сидить у непрохідних хащах? На це й зайцю розуму досить.

— Ідеться про особливі властивості конопель. Таке величезне поле випромінює потужну антимагічну ауру. Більшість заклять тут не спрацьовує. Б’юся об заклад, що це не випадково. Батяр відчуває ауру і знає, що тут він у безпеці.

Горицвіт відкашлявся, поправив штани.

— Мені цікаво, — сказав він, чухаючи чоло під капелюшком, — як ти за це візьмешся, Геральте. Я ж тебе ніколи за роботою не бачив. Припускаю, що ти дещо знаєш про ловитву дідьків. Я намагаюся згадати деякі старовинні балади. Була одна така, про бабу й дідька, непристойна, але кумедна. Баба, слухай,…

— Відчепися, Горицвіте, зі своєю бабою.

— Як хочеш. Я ж тільки хотів допомогти, нічого більше. Не варто легковажити старовинними пісеньками, в них нагромаджений досвід поколінь. Є ще балада про парубка на ім’я Йолопп, який…

— Перестань молоти язиком. Час братися за працю. Заробляти на харч і обпирання.

— Що ти хочеш зробити?

— Понишпорю трохи в коноплях.

— Оригінально, — пирснув трубадур. — Хоча невишукано.

— А як би ти за це взявся?

— З розумом, — напиндючився Горицвіт. — Спритно. Хоча б із облавою. Я б вигнав дідька з хащів, а в чистому полі догнав би його верхи і піймав на аркан. Що ти про це думаєш?

— Доволі цікава концепція. Не виключено, що могла б і вдатися, якби ти захотів стати учасником, бо для такої операції потрібно щонайменше двох. Але поки що ми не полюємо. Поки що я хочу зорієнтуватися, що воно таке, той дідько. Тому хочу поникати в коноплях.

— Гей! — щойно помітив бард. — Ти не взяв меча!

— А нащо? Я теж знаю балади про дідьків. І баба, і парубок на ім’я Йолопп обійшлися без меча.

— Гммм… — Горицвіт розглянувся. — А мусимо пхатися в саму середину цих хащів?

— Ти не мусиш. Можеш повернутися в село і там чекати на мене.

— О, ні, — запротестував поет. — Щоб я пропустив таку нагоду? Я теж хочу побачити дідька, переконатися, чи дійсно він такий страшний, як його малюють. Я питав, чи необхідно пертися через коноплі, якщо там є стежка.

— І справді, — Геральт заслонив очі долонею. — Є стежка. Скористаємося нею.

— А якщо це дідькова стежка?

— Тим краще — не треба буде довго ходити.

— Знаєш, Геральте, — тарахкотів бард, крокуючи за відьми́ном вузькою, нерівною стежкою серед конопель. — Я завжди думав, що «дідько» — це така метафора, вигадана, щоб легше було лаятися. «Щоб тебе тристенний дідько мучив», «дідько б його вхопив», «йди до дідька». Ми так кажемо загальницею. Половинчики, коли бачать над’їжджаючих гостей, кажуть: «Знову когось дідьки несуть». Краснолюди лаються «Duwel hoael», коли щось їм не виходить, а кепський товар називають: «Duweisheyss». У Старшій мові є така приказка: «A d'yaebl aep ars», що означає…

— Я знаю, що це означає. Перестань теревенити, Горицвіте.

Горицвіт замовк, зняв оздоблений чаплиним пером капелюшок, обвіявся ним і витер спітніле чоло. В гущавині панувала тяжка, волога, задушлива спека, ще й підсилена густим запахом квітучих трав і бур’янів. Стежка легко повертала, а відразу ж за скрутом закінчувалася невеликою полянкою, витоптаною серед рослин.

— Подивися, Горицвіте.

В самому центрі полянки лежав великий плоский камінь, на якому стояло кілька глиняних мисочок. Між мисочками впадала в очі згоріла майже до кінця лойова свічка. Геральт бачив приклеєні до коржиків розтопленого лою зерна кукурудзи і бобу, а також інші, нерозпізнані точніше зернятка й насінини.

— Я так і думав, — пробуркотів. — Приносять йому жертви.

— Справді, — сказав поет, вказуючи на свічку. — І дідьку недогарок світять. Але годують його, бачу, зернятами, наче чижика якогось. Зараза, що це за холерний хлів, все аж липне від меду й дьогтю. Що…

Дальші слова барда заглушило грізне і гучне бекання. В коноплях щось зашелестіло і затупало, після чого з гущавини з’явилося найдивніше створіння, яке Геральтові доводилося бачити.

Створіння мало трохи більше сажня зросту, витрішкуваті очі, козячі роги й бороду. При вигляді губ, рухливих, розділених і м’яких, на думку теж спадала ремигаюча коза. Нижня частина тіла створіння аж по роздвоєні ратиці була покрита довгою, густою темно-рудою шерстю. Ще дивогляд міг похвалитися довгим, закінченим пензлеподібною китичкою хвостом, яким енергійно замітав.

— Ук! Ук! — гукнула почвара, перебираючи ратицями. — Чого вам? Геть, геть, бо сколю рогами, ук, ук!

— Чи тебе хтось копав колись у зад, козлику? — не витримав Горицвіт.

— Ук! Ук! Бееее! — забекав козел. Важко було зрозуміти,