Читати книгу - "Ґоморра"

не видно самих грудей, неприродно великими біцепсами та з шиями як колоди. Але в тих охоронцях-жінках, що я бачив, не було нічого від амазонок. Одна з них була невисока, опецькувата, з великою обвислою дупою та надто чорним фарбованим волоссям; друга була худорлявою, тендітною, навіть кістлявою. Мене здивувало те, що на обох був флуоресцентно-жовтий одяг, такого ж кольору, як і машинка «смарт». Жінка-водій була в жовтих сонцезахисних окулярах, а її колега — в яскраво-жовтій футболці. Жовтий колір навряд чи був вибраний випадково, навряд чи це був просто збіг. Тут відчувався професійний підхід. То був той самий жовтий колір, який мало мотоциклетне вбрання Уми Турман у фільмі «Вбити Білла», стрічці Квентіна Тарантіно, де мало не вперше жінки зображені кінченими кримінальницями, прямо-таки зірками злочинного світу. Той самий жовтий прикид, в якому Ума Турман з’являється у рекламному ролику цього фільму, вимахуючи своїм закривавленим самурайським мечем. Ця жовтизна закарбовується на сітківці твоїх очей та навіть на смакових нервових закінченнях твого язика. Жовтизна настільки нереальна, що стає символом. Успішний бізнес мусить мати успішний імідж. Тут нічого не лишають на волю випадку, навіть колір авто чи колір вбрання охоронців. Іммаколата Капоне задала приклад, і тепер жінки Каморри всіх рангів ретельно працюють над своїм іміджем і бажають собі охоронців жіночої статі.

Але щось пішло не так. Може, вона вторглася на чужу територію, а може, когось шантажувала. Іммаколату Капоне вбили у березні 2004 року в Сант-Антімо, місті, де мешкав її компаньйон. Вона була без охоронців; мабуть, гадала, що небезпека їй не загрожує. Смертний вирок було виконано в центрі міста, і кілери пересувалися пішки. Як тільки вона відчула, що за нею стежать, Іммаколата кинулася тікати; люди подумали, що у неї вихопили сумочку і вона переслідує злодюжок, але сумочка була при ній. Іммаколата Капоне притискяла її до грудей, і ця інстинктивна реакція не давала їй кинути річ, котра явно заважала їй бігти. Вона вскочила до крамниці пташиного м’яса, але убивці випередили її, перш ніж вона встигла сховатися за прилавком. Два постріли в потилицю — отак і було порушено древнє табу: не чіпати жінок. Розтрощений кулями череп, жертва лежить обличчям вниз у калюжі крові, це — новий стиль Каморри. Тобто жодної різниці між жінками та чоловіками. Про кодекс честі більше не йдеться. Хоча «матріарх» заслужила на шанобливе ставлення. Вона ніколи не приймала поспішних рішень, завжди вела бізнес по-крупному, контролювала свою територію через розумні та далекоглядні капіталовкладення і талановите ведення фінансових переговорів. Вона монополізувала оборудки з землею й уникала ворожнечі та тих альянсів, які несли потенційну загрозу родинному бізнесу.

Навряд чи про це не знали представники ІКЕА — мережі роздрібної торгівлі, чий найбільший в Італії комплекс розташувався на землі, контрольованій компаніями сім’ї Моччія, навряд чи про це не знали керівники найбільшого проекту з будівництва лінії швидкісного поїзда в південній Італії. В жовтні 2005 року — вже вкотре — муніципальний уряд Афраґоли було розпущено через його інфільтрованість Каморрою. Звинувачення виСунуто вкрай серйозні: група членів міськради Афраґоли звернулася до президента однієї комерційної структури з проханням найняти на роботу понад 250 людей, що мали тісні родинні зв’язки з кланом Моччія.

Не останньою причиною розпуску муніципального уряду стала також видача незаконних дозволів на будівництво. На землі, що належала босам клану, було зведено гігантські споруди; подейкують також, що новий шпиталь побудували на ділянці землі, яку клан придбав тоді, коли міськрада іще не завершила дебати з приводу цієї проблеми. Цю ділянку купили за мізерну суму, а перепродали за астрономічну, як тільки було оголошено про будівництво нового шпиталю. Вшестеро більшу за початкову ціну. Тільки жінки родини Моччія здатні були забезпечити такий прибуток.

А такі жінки, як Анна Волларо, воювали «на передовій», щоб захистити активи та маєтність клану. Анні, племінниці Луїджі Волларо, боса клану Портічі, було двадцять дев’ять, коли заявилася поліція, щоб відібрати іще один сімейний бізнес, цього разу — піцерію. Вона полила себе бензином і чиркнула сірником, а щоб ніхто її не спіймав, почала несамовито мотатися туди-сюди, аж поки не врізалася в стіну. Штукатурка аж почорніла, точнісінько так, як буває тоді, коли стається коротке замикання в розетці. Анна Волларо спалила себе живцем на знак протесту проти конфіскації незаконно надбаного майна, яке вона вважала продуктом цілком нормального ведення бізнесу.

Дехто схильний думати, що в кримінальному світі військовий успіх забезпечує міцні позиції в бізнесі. Але так буває не завжди. Візьмімо, наприклад, війну в місті Квіндічі, що в провінції Авелліно. Це місто роками терпіло задушливу присутність кланів Кава та Ґраціано. В 1970-х Кава був лише підрозділом Ґраціано. Але ці дві родини безперервно воювали. Коли землетрус 1980 року зруйнував долину Лауро, сто мільярдів лір, виділені на відбудову, дали змогу «піднятися» цілому прошарку середнього класу бізнесменів-каморристів. Ці гроші дозволили обом сім’ям започаткувати невеличкі будівельні імперії, і обома керували жінки. Війна спалахнула з-за суперечки через контракти та відкати з відбудовчих фондів. Однак те, що почалося в Квіндічі, відрізнялося від решти області Кампанія: то був не лише конфлікт між групами, а родинна ворожнеча, що призвела до сорока жорстоких убивств, які посіяли смуток серед конкуруючих сторін і породили невмирущу ненависть, котра немов чума заразила цілі покоління ватажків сімей. Місто безпорадно спостерігало, як обидві ворогуючі групи вперто продовжували нищити одна одну. Одного дня у двері офісу мера, обраного за підтримкою Ґраціано, постукали бойовики клану Кава. Вони відкрили вогонь не відразу, а дали меру можливість вибратися через вікно на дах і пробігти якусь відстань по дахах прилеглих будинків.

Клан Ґраціано посадив у владне крісло п’ять мерів, двох з яких було вбито; решту три президент Італії усунув з посади за їхні зв’язки з Каморрою. Але був момент, коли здавалося, що все зміниться, — коли мером обрали молодого фармацевта Ольгу Сантаньєлло. Тільки жінка твердої непохитної вдачі могла виступити проти жінок родин Кава та Ґраціано. Вона зробила все, що могла, щоби змити бруд, породжений владою кланів, але потерпіла фіаско. П’ятого травня 1998 року всю долину Лауро затопила руйнівна повінь. Вона перетворила будинки на губки, що всотували воду та багнюку, землю — на болотисті озера, а вулиці — на нікому не потрібні канали. Ольга Сантаньєлло потонула. Багнюка, яка її задушила, стала для кланів дуже прибутковою: повінь означала виділення нових грошей на відбудову, і влада криміналу знову зросла. Антоніо Сініскалькі обрали мером і майже одноголосно переобрали чотири роки по тому. Після своєї першої перемоги на виборах