Читати книгу - "Знак Єдинорога"

впасти перо…

— Марно, — вимовив я.

— Якщо це не Відображення, так що ж це таке?

— Природно, щось інше.

Рендом похитав головою і знову перевірив, чи легко виходить з його піхов шпага. Я зробив те ж саме. Через кілька секунд я почув, як позаду мене задзвенів зброєю Ганелон.

Дорога попереду звузилася і незабаром почала виляти. Нам знову довелося притримати коней. Дерева з усіх боків тіснили нас, гілки звисали все нижче. Дорога перетворювалася на стежку, вона насилу пробивалася між деревами, вона звивалася, вона в останній раз повернула і зникла.

Рендом пірнув під гілку, підняв руку і зупинився. Ми під'їхали до нього. Дороги перед нами не було. Я озирнувся. Позаду теж тіснився ліс без будь-яких слідів стежки.

— Подавайте ваші пропозиції, — зронив Рендом. — Ми не знаємо, де були і куди їдемо, не кажучи вже про те, де знаходимося. Я пропоную послати під три чорти допитливість і скоріше забиратися звідси.

— Куди? — Поцікавився Ганелон.

— Що скажеш, Корвін? — Звернувся до мене Рендом.

— О'кей. Мені все це теж не подобається. І нічого кращого я придумати не можу. Валяй!

— Кого викликати? Жерара?

— Так.

Він знайшов Карту Жерара і витріщився на неї. Ми ж втупилися в нього. Час текло.

— Здається, він не відповідає, — оголосив нарешті Рендом.

— Спробуй Бенедикта.

— Добре.

Сцена повторилася — контакту не було.

— Дейдра, — сказав я, дістаючи свою Колоду і виймаючи з неї Карту сестри. — Я з тобою. Подивимося, чи не вийде чого, якщо ми спробуємо разом.

— Ще раз. Ще!

— Нічого, — засмутився я.

Рендом похитав головою:

— Ти не помітив у Картах нічого незвичайного?

— Щось є, але ніяк не зрозумію, що саме. Вони якісь не такі.

— Мої, здається, нагрілися. А завжди були холодними.

Я повільно перетасував Колоду і провів кінчиками пальців по Картах.

— Так, ти правий. Так воно і є. Але спробуємо ще раз. Флору.

— Окей.

Той же результат. І з Льювіллою. І з Брандом.

— У чому справа? — Здивувався Рендом.

— Поняття не маю. не можуть же всі вони не відповісти на виклик. І померти всі відразу не могли… Хоча, могли, але це у вищій мірі малоймовірно. Здається, щось не так з Картами. Але я ніколи не чув, щоб щось могло вплинути на них.

— Ну що ж, виробник не давав на них стовідсоткової гарантії, — пожартував Рендом.

— Ти, по-моєму, щось знаєш.

Він посміхнувся.

— Забути той день, коли ти став повнолітнім і пройшов Лабіринт — неможливо. Я пам'ятаю його так чітко, ніби все сталося тільки в минулому році. Коли я вийшов з Лабіринту, розчервонівшись від збудження і гордості, Дворкін дав мені мою першу Колоду і навчив користуватися Картами. Я точно пам'ятаю, що запитав його, чи всюди вони діють. «Ні, — сказав він, — Але туди, де вони не діють, тобі ніколи не потрапити». Сам знаєш, Дворкін не дуже-то жалував мене.

— І ти не просив його пояснити ці слова?

— Просив, і він відповів: «Навряд чи ти коли-небудь досягнеш стану, в якому вони відмовляться служити тобі. А тепер піди погуляй». Що я і зробив. Я просто згорав від бажання пограти з Картами.

— «Досягнеш стану»? Може бути, він сказав «місця»?

— Ні. На такі речі у мене прекрасна пам'ять.

— Дивно… Хоча я і не розумію, чим це може допомогти нам. Попахує метафізикою.

— Готовий сперечатися, що Бранд знає, в чому справа.

— Гадаю, ти правий, хоча нам-то від цього яка користь?

— Вистачить воду в ступі товкти! — Втрутився Ганелон. — Якщо з Відображеннями і Картами нічого не виходить, то треба визначити, де ми знаходимося, а потім шукати підмогу.

Я кивнув, погоджуючись.

— Оскільки ми не в Амбері, то, по-моєму, сміливо можна припустити, що ми в якомусь дивному Відображенні зовсім поруч із ним: адже ми навіть не помітили, як перейшли сюди. Ми потрапили сюди не за власним бажанням. Отже, за всім цим хтось стоїть. І цей маневр має свою мету. Якщо цей хтось збирається напасти, то кращого моменту йому не дочекатися. Якщо ж йому потрібно щось інше, то він сам з'явиться, оскільки самі ми ні про що не можемо здогадатися.

— Ти пропонуєш нічого не робити?

— Я пропоную почекати. Який сенс блукати в таких хащах?

— Здається, колись ти говорив мені, що Відображення, близькі до Амбера, майже подібні йому, — зауважив Ганелон.

— Можливо. І що?

— Тоді, якщо ми так близько до Амбера, як ти вважаєш, нам потрібно всього лише їхати на сонце до тих пір, поки ми не опинимося на місці, де у нашому Відображенні заходиться місто.

— Все не так просто. І навіть, якщо ми опинимося там, що станеться?

— Можливо, в точці максимального збігу Карти знов почнуть діяти?

Рендом глянув на Ганелона, потім на мене.

— Ти знаєш, варто спробувати, — зауважив він. — Зрештою, що нам втрачати?

— Те, що ще залишилося від нашої здатності орієнтуватися. Сама ідея непогана. Якщо тут нічого не станеться — спробуємо. Але мені здається, чим далі ми їдемо, тим швидше зникає дорога позаду нас. Ми просто не переміщаємося в просторі. За таких обставин я не вирушу з місця, поки не буду впевнений, що іншого вибору у нас немає. Якщо кому-небудь потрібно, щоб ми опинилися в якомусь місці, то нехай пошле трохи розбірливіше запрошення. А ми почекаємо.

Вони обидва згідно кивнули. Рендом став було спішуватися, але раптом завмер, одна нога в стремені, інша на землі.

— Скільки років пройшло, — прошепотів він. — А я ніколи не вірив в це…

— Що таке? — Також пошепки запитав я.

— З'явився вибір, — відповів він і вискочив у сідло. Рендом дуже повільно подав коня вперед. Я поїхав за ним і через кілька митей побачив його. Такий же білосніжний, як і в гаю, Єдиноріг стояв, наполовину схований зеленою папороттю.

Коли ми зрушили з місця, він повернувся і через кілька секунд майнув попереду, зупинившись за стовбурами величезних дерев.

— Бачу! — Прошепотів Ганелон. — Подумати тільки, значить він насправді існує… Це ж ваш фамільний герб!

— Так.

— Тоді це добрий знак.

Я нічого не відповів, але рушив за Єдинорогом, не втрачаючи його з виду. У тому, що ми повинні слідувати за ним, я вже не сумнівався.

Він тримався так, щоб що-небудь весь час закривало його від нас, з неймовірною швидкістю перебігаючи від укриття до укриття, уникаючи відкритих місць, не залишаючись у Відображенні на прогалинах. Ми скакали за ним, забираючись все далі і далі в гущавину, яка вже зовсім не була схожа на ліс, що росте на схилах Колвіра. Тепер ліс з усіх околиць Амбера найбільше нагадував Арден: