Читати книгу - "Острів Скарбів"

коли я на нього дивився, мені було жаль його, адже він із усіх боків був оточений небезпекою, до того ж на нього чигала ганебна смерть.

Розділ 30

Слово честі

Підйом на блокгаузі! Доктор іде! — дзвінко і гучно пролунала команда з узлісся, розбудивши мене та, власне, нас усіх, навіть вартового, який аж підскочив, бо закуняв під дверима.

А й справді, до нас ішов доктор. Я втішився, почувши його голос, але мою радість затьмарював сором і ніяковість. Я згадав про свою самоволку, про те, як я потай утік від товаришів. І ось чим це все скінчилося? Я — у полоні в розбійників, які щохвилини можуть вкоротити мені віку. Мені було б соромно підвести очі на доктора. Він прокинувся, мабуть ранесенько, бо день щойно починався. Я підбіг до бійниці й виглянув. Він стояв унизу, по коліна в річці густого туману, так само, як зовсім недавно стояв під блокгаузом Сільвер.

— Доброго ранку, докторе! Доброго здоров'я, сер! — вітав його Сільвер привітною посмішкою, вже протерши зі сну очі. — Ранній же ви птах! Хто рано встає, тому Бог дає, так, здається, вчить прислів'я… Джордже, прокидайся сину, допоможи докторові Лівсі зайти на борт… Усе гаразд, докторе. Ваші пацієнти вже веселіші й бадьоріші!

Так він теревенив без угаву, стоячи, опершись на стіну, з милицею під пахвою, на вершині гори. Тепер він став таким, яким я побачив його вперше: енергійним, веселим.

— Ми приготували для вас сюрприз, сер, — продовжував він. — Один маленький приблуда, ха-ха! Новий мешканець, хороший мешканець! Спить як дитя, їй богу. Всеньку ніч проспав із Джоном, борт до борту.

А тим часом доктор Лівсі переліз через частокіл і підійшов до кока. Я почув, як він затнувся, коли висловлював свою здогадку:

— Невже Джим?

— Він, власною персоною, — підтвердив Сільвер.

Доктор несподівано зупинився. Ніби щось тримало його на місці.

— Ну гаразд, — вимовив він нарешті. — На все свій час. А ви б сказали… Зробив діло — гуляй сміло, так? Та огляньмо спершу наших хворих.

Доктор увійшов у приміщення, холодно кивнув мені й почав обхід пацієнтів. Він поводився спокійно і просто, хоча усвідомлював, що його життя висить на волосині, поки він перебуває серед цих підступних людей. Він базікав, як сімейний лікар, котрий просто прийшов оглянути хворого в мирну англійську родину. Те, як він спілкувався з піратами, вочевидь справляло на них сильне враження. Вони теж поводилися так, ніби нічого не трапилося, ніби він і досі судновий лікар, а вони досі старанні й вірні матроси.

— Ти поправляєшся, мій друже, — сказав він бандитові з перев'язаною головою. — Хтось інший на твоєму місці міг би й не вижити. Але твоя голова міцна, не голова, а чавунний казан… А ти як ся маєш, Джордже? Та ти ж увесь жовтий! Печінка барахлить. Ти ліки приймав? Кажіть, він приймав ліки?

— Атож, сер, атож! Він приймав, сер, — відізвався Морган.

— Відтоді як я став лікарем бунтарів, ні, точніше, в'язничним лікарем, — сказав доктор Лівсі з добродушною усмішкою, — я вважаю своїм обов'язком зберегти вас здоровими для короля Георга, нехай благословить його Господь, і для петлі.

Розбійники перезирнулися, але проковтнули жарт доктора мовчки.

— Дік почувається погано, сер, — сказав хтось.

— Погано? — запитав доктор. — Ходи-но ближче, Діку, і покажи язика. О, та це й не дивно, що йому зле! Таким язиком хоч французів відлякуй. У нього теж почалася лихоманка.

— Ось що буває із блюзнірами, які нищать святу Біблію, — сказав Морган.

— Таке буває з тими, хто дурний, як баран, — заперечив доктор. — З тими, кому бракує розуму відрізнити свіже повітря від затхлого, сухий ґрунт від гнилого паршивого багнища. Цілком імовірно, що ви усі підчепили малярію, друзі мої, так мені бодай здається. І якщо це так, то ви не думайте, що одужаєте швидко. Розбити табір на болоті… Сільвере, ви мене здивували, клянуся своєю перукою. Ви ж не такий дурень, як інші, але й ви не маєте поняття, як вберегти здоров'я своїх підлеглих… Та годі про це, — сказав доктор, — і, оглянувши решту пацієнтів, роздав усім ліки. Вони ковтали їх так слухняно, ніби були вихованцями благочинної школи, а не розбійниками.

— На сьогодні лікування завершено, — сказав доктор. — А тепер, якщо не заперечуєте, я хотів би побалакати з цим юнаком. — І він зневажливо кивнув у мій бік.

Джордж Меррі стояв у дверях, відпльовуючись після якоїсь гіркої пігулки. Почувши прохання доктора, він аж побагровів, різко повернувся до нього і закричав:

— Ні і ще раз ні!

І брутально вилаявся.

Сільвер на це плеснув долонею по бочці.

— Мовчати! — проревів він і роззирнувся навсібіч як розлючений лев. — Докторе, — продовжив він шанобливо, я знав, що ви забажаєте поговорити з Джимом, адже цей хлопчик вам до душі. Ми всі вам дуже вдячні, цілком довіряємо вам, п'ємо ваші ліки, ніби це не ліки, а грог. Я все владнаю. Гокінсе, ти можеш дати мені слово юного джентльмена — адже ти джентльмен, хоча й народився у бідній родині, — що ти нікуди не втечеш?

І я пообіцяв йому не втікати.

— Раз так, докторе, — сказав Сільвер, перелазьте через частокіл. Коли ви перелізете, я зведу вниз Джима. Він буде по один бік частоколу, ви — по інший, але це вам не завадить поговорити. На все добре, сер! Передавайте вітання сквайру і капітану Смоллету.

Щойно за доктором зачинилися двері, гнів піратів, стримуваний страхом перед Сільвером, вирвався на волю. Вони почали звинувачувати свого капітана у подвійній грі, що він вигороджує себе і за першої ж нагоди ладен зрадити їх. Одне слово, вони його розкусили. Не вірилося, що й цього разу він вийде сухим із води, бо надто явно він проколовся. Але він був мудрішим за них усіх, разом узятих, а вчорашня перемога укріпила його владу над ними остаточно. Він обізвав їх дурнями, заявив, що саме зараз відмовити доктору не можна. Він тикав карту їм до носа і питав, чи вони, бува, не намислили розірвати угоду з ворогами саме в той день, коли можна розпочати пошуки скарбів?

— Хай поб'є мене грім! — кричав він, — якщо ми не втремо їм носа пізніше. Але до того часу я буду улещувати нашого доктора, хоча б мені довелося мити його чоботи ромом!

Він наказав розпалити багаття, взяв милицю, поклав руку мені на плече і зашкутильгав униз, залишивши спантеличених піратів. Відчувалося, що їх переконали не його аргументи, а напористість.

— Не поспішай, друже, не поспішай, — сказав він