Читати книгу - "20 000 льє під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Щонайменше сотню.
— Пане Аронакс, — відповів капітан Немо, опускаючи пальці на клавіші органа, — якби навіть усе туземне населення Нової Гвінеї зібралося на цьому березі, «Наутілус» усе одно не боявся б їхнього нападу!
Пальці капітана Немо знову забігали по клавіатурі інструмента, причому я помітив, що він торкався лише чорних клавішів. Це надавало його мелодії чисто шотландського мінорного відтінку. Незабаром він так захопився грою, що зовсім забув про мене. Я не насмілився більше переривати його і тихо вийшов.
Я піднявся на палубу. Ніч уже спустилася, бо під цими низькими широтами присмерків не буває: сонце, а з ним і світло, зникає відразу. Острів Гвебороар був ледве помітний у темряві. Проте численні багаття, розкладені на узбережжі, свідчили, що дикуни не збиралися його покидати.
Так я простояв на самоті кілька годин, то думаючи про цих тубільців, але вже не боячись їх — спокійна упевненість капітана перейшла й до мене, — то забуваючи про них, зачарований красою розкішної тропічної ночі.
Мої думки летіли до Франції, яку через кілька годин побачать зірки північної частини неба; дивлячись на них, я згадував свою вітчизну. В самому зеніті сяяв місяць, оточений яскравими сузір’ями. Я раптом згадав, що цей вірний і послужливий супутник Землі повернеться післязавтра на це ж саме місце, щоб підняти морську воду і зняти «Наутілус» з його коралового ложа. Близько опівночі я, упевнившись, що на морській поверхні і під деревами на узбережжі все спокійно, повернувся до своєї каюти і мирно заснув.
Ніч минула без будь-яких пригод. Дикуни, очевидно, були налякані самим виглядом потвори, що лежала на мілині в бухті. Інакше вони могли б легко проникнути через відкриті люки всередину «Наутілуса».
8 січня о шостій ранку я знову піднявся на палубу. Зоря розганяла останні нічні тіні. Крізь розірване клоччя туману з’явилося спочатку узбережжя острова, а потім вершини його гір.
Тубільці залишалися на місці, але тепер їх було значно більше, ніж напередодні, — можливо, п’ять-шість сотень. Деякі з них, скориставшись із відпливу, наблизилися до «Наутілуса» майже на два кабельтових, ступаючи по верхівках коралів. Я легко міг їх розглядіти. Це були справжні папуаси, високого зросту, з прекрасно збудованими атлетичними фігурами; у них були широкі й високі лоби, товсті, але не приплющені носи, білі зуби. Кучеряве волосся, пофарбоване в червоний колір, різко виділялося на чорних лискучих, як у нубійців, тілах. Мочки їхніх вух були розрізані і розтягнуті, з них звисали кістяні чотки. Всі дикуни взагалі були голі. Серед них я помітив кілька жінок; їх одежа складалася з рослинного пояса, який підтримував сплетену з трави спідницю, що прикривала стегна. У деяких, очевидно вождів, на шиї були прикраси у вигляді півмісяця і намиста з червоних і білих скляних бус. Майже всі дикуни були озброєні стрілами, луками й щитами і мали за плечима щось на зразок сітки, наповненої круглим камінням, яке вони так майстерно кидали своїми пращами.
Один з цих вождів підійшов до «Наутілуса» ближче і почав уважно оглядати його. Очевидно, це був «мадо», вождь найвищого рангу, бо на ньому було покривало з бананового листя з подертими краями, що виблискувало яскравим забарвленням.
Мені було дуже легко вбити цього тубільця, який стояв зовсім близько; але я вважав за краще почекати, поки його наміри не стануть відкрито ворожими. До того ж мені, як європейцеві, більше личило оборонятись і не нападати першим.
Поки продовжувався відплив, тубільці нишпорили поблизу «Наутілуса», але ворожих дій не починали. Я чув, як вони часто повторювали слово «ассе», і з їхніх жестів здогадався, що вони запрошували мене зійти до них на берег. Проте я визнав за краще відхилити це запрошення.
Отже, цього дня шлюпка не відійшла од борту «Наутілуса», що викликало велике незадоволення Неда Ленда, який, таким чином, не міг поповнити своїх запасів харчів. Щоб не гаяти даремно часу, спритний канадець почав виготовляти консерви з продуктів, привезених з острова Гвебороара.
Об одинадцятій ранку, коли верхівки коралів почали зникати під хвилями припливу, дикуни повернулися на берег. Я помітив, що кількість їх на березі значно зросла. Можливо, вони прибували з сусідніх островів або з самої Нової Гвінеї. Проте я не побачив жодної тубільної піроги.
Щоб якось згаяти час, я вирішив спустити драгу на морське дно; мені хотілося дістати з нього щедро розсипаних там черепашок, зоофітів і морських рослин, які було чітко видно крізь прозору воду. До того ж це була остання можливість дослідити фауну і флору цих місць. Адже завтра, за розрахунками капітана Немо, «Наутілус» повинен був покинути ці місця і вийти у відкрите море.
Я покликав Конселя і звелів йому принести легку драгу, подібну до тих, що використовуються ловцями устриць.
— А як поводять себе дикуни? — запитав мене Консель. — З дозволу пана скажу, що вони не справляють на мене враження злих людей.
— І все ж таки це людожери, мій друже!
— Можна бути людожером і одночасно порядною людиною, — заперечив Консель, — як, наприклад, ласун може бути чесною людиною. Перше не виключає друге.
— Гаразд, Конселю, я погоджуюся з тобою, що це чесні людожери і що вони чесно поїдають своїх полонених. Проте я не хочу, щоб мене з’їли навіть чесні люди, і триматимуся на сторожі, бо, здається, капітан «Наутілуса» не вживає ніяких заходів обережності. А тепер за роботу!
Протягом двох годин ми закидали нашу драгу, але нічого незвичайного не виловили. Вона наповнювалася черепашками під назвою «мідасове вухо», арфами, молотками; серед останніх я зустрічав найкрасивіші екземпляри, які будь-коли бачив. Ми також вийняли кілька голотурій, перлових черепашок і з дюжину маленьких черепах, які були залишені для кухні.
Але в ту хвилину, коли я менш за все цього чекав, мені до рук потрапило чудо, або, краще сказати, незвичайна потвора, яку рідко можна зустріти в природі. Консель, який щойно закинув драгу і витягнув її з найзвичайнісінькими черепашками, раптом побачив, як я швидко простягнув руку в сітку, вийняв звідти якусь черепашку і закричав так, як кричать конхіологи, тобто найбільш пронизливим криком, який тільки може вириватися з людської горлянки.
— Що таке? Що трапилося з паном? — запитав надзвичайно здивований Консель. — Пана щось укусило?
— Ні, мій друже, але я б охоче віддав свій палець за цю знахідку!
— За яку знахідку?
— За цю черепашку, — відповів я, показуючи йому предмет своєї радості.
— То це ж звичайнісінька пурпурова олива, з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…
— Так, дорогий Конселю, але замість закручуватися справа наліво ця олива
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.