Читати книгу - "Непрохані"

останній келих вина на сьогодні, та потім брав і наливав собі ще, ніби й не знав, що діє. Мама робила схожу штуку, коли ходила по крамницях, і не тільки тоді. Останні кілька місяців Медді часто бачила маму сумною й тихою, ніби та прийняла якесь важке рішення. Аж раптом вона знову ставала весела — ніби те рішення взяла й скасувала. Якось Медді зайшла до кімнати, де мама говорила по телефону, і вигляд у неї став такий, ніби це її спіймали за третім печивом. Напевно, в усіх у житті траплялися якісь такі штуки, не тільки в неї однієї. І лишалося тільки сподіватися, що гірше не стане.

Принаймні Медді була не голодна, не хотіла пити. Чоловік на пікапі дав їй кави і половину бутерброда. Коли Медді давала йому гроші, то розуміла, що інша людина могла би просто вдарити її по голові й потім подивитися, що ще ця дитина має при собі. Та той чоловік був не з таких. Вона була впевнена в тому, коли витягала гроші. Він мав червонуваті очі, багато усміхався і здавався людиною, що шукає простого життя. Мама часто говорила, що Медді добре розуміється на людях. А тато додавав — і вміє домагатися від них того, що хоче. Він усміхався, коли так говорив, тож не мав на увазі нічого поганого.

Медді кілька годин блукала нічними вулицями, звертаючи назад, коли чулися кроки чи крики. Вона пробувала телефонувати додому з вуличного автомата — мала монети, які дістала з маминого гаманця перед від’їздом з Кеннон-Біч, і дуже тим переймалася. Вона ж не злодюжка! Але телефон дзвонив, дзвонив, дзвонив, а потім на тому кінці у портлендському домі відповідав автовідповідач. Так, була ніч, але батьки мали телефон у спальні просто біля ліжка. Чому татко не бере слухавку? Мамі вона теж пробувала дзвонити, але чомусь щоразу неправильно набирала номер. Вона його наче й знала, тобто знала напевне — вона дуже довго, старанно його завчала свого часу — та зараз він ніби стерся з її голови. Вона пробувала і так, і сяк, збудила кількох чужих людей дзвінками — та мамин номер набрати не виходило.

Тож доводилося просто йти. Здається, вона щось шукала, і був момент, коли Медді піднялася на високий крутий пагорб і опинилася серед великих, красивих будинків. Вона постояла кілька хвилин перед одним з них у темряві, а потім розлютилася й засмутилася водночас. Стало дуже холодно, вона повернулася у діловий квартал і всілася там біля якихось дверей, щільно загорнувшись у пальто. Смерділо сечею. Медді почувалася виснаженою після кількох годин на ногах і брехала самій собі, що не боїться.

Потім вона заснула, та то не був здоровий сон. Їй раз у раз, коло за колом приходили картинки. Деякі були приємні — гарненькі усміхнені дівчатка, глибоке крісло, у якому вона сиділа, красивий дім з краєвидом на затоку. Інші — страшні, сумні. Вона засапано бігла по доріжці до води. Загалом Медді любила сни, вважала їх цікавими. Але не ці. Ці були наче незнайомий канал, який вона випадково наклацала у телевізорі. Деякі здавалися віддалено знайомими, ніби походили з тих років, коли мама й тато підхоплювалися серед ночі й бігли дивитися, чи вона не виє уві сні знову. Інші були геть чужі, надто темні, гучні, дорослі… негарні. Нічого такого, що їй не варто було б бачити, Медді поки не побачила, та чомусь була впевнена, що як дивитися довго — побачить.

Більшу частину часу, проведеного під тими дверима, Медисон навіть не знала, чи спить вона, чи марить. Потім у якийсь момент вона вирішила, що все-таки не спить. Почало розвиднюватися, і Медді встала й пішла.

Коли відчинилися крамниці, стало легше. Слідом за натовпом вона просто дійшла до площі, на тому боці якої була книгарня. Медді зайшла всередину, знаючи, що на якийсь час тепер буде в безпеці. Дитина у пристойному пальті може годинами роздивлятися книжки й журнали. Коли чоловік з бейджем працівника підійшов спитати, чи в неї все добре, Медисон кивнула та вдала, ніби махає комусь за його спиною. Працівник усміхнувся і дав їй спокій. Приємний чолов’яга, схожий на дядька Враяна.

У книгарні були дівчатка її віку, та після тих снів вони видавалися якимись неправильними. Здається, вона аж надто на них витріщалася. З книгарні Медді рушила до кав’ярні «Старбакс», купила води, кави, їжі. Вона це зробила без задньої думки, та в процесі усвідомила, що ідея дуже вдала. Гляньте, яка я доросла дівчинка — сама підійшла до каси, роблю замовлення, плачу… он і мама за отим столиком мною пишається! Медді випила каву, з’їла морквяний пиріг, поклала воду і злаковий батончик у кишеню, яка від того почала помітно випирати. Треба мати запаси про всяк випадок.

Запаси вона тепер мала. Все складалося непогано.

Потім вона повернулася до дитячого відділення книгарні, сіла там і почала читати записник, який вклала всередину тутешньої книжки.

І чимдалі Медисон читала, тим дивніше почувалася. Чому — вона не розуміла. Нотатки у записнику не складали жодної оповіді, там не було початку, не можна було стежити за перебігом подій, не було закінчення — яке, наскільки вона знала, буває в усіх книжках. Крім, звісно, зовсім дитячих, від яких татко просто скаженів. Мишка Моллі устала з ліжка, мишка Моллі пішла на заквітчаний пагорб, мишка Моллі пішла зі своїм другом нарвалом Невіллом подивитися на море… кінець! Татко над такими книжками біснувався: мовляв, де сюжет, де той Невілл узагалі взявся? Записник був книжкою з цієї серії. Просто собі слова, ані форми, ні початку, ні кінця. Відмінність полягала лише в тому, що в книжках для малечі все було розписано так просто і ясно, наскільки можна. Пагорб високий, квіти великі й яскраві, нарвал нізвідки на ймення Невілл намальований аж на цілу сторінку. Їх писали з метою навчити дитину читати, розуміти слова.

Нічого такого записник на меті не мав. Загалом здавалося, що його написали так, аби нічого не можна було зрозуміти, якщо тільки ти від початку не знаєш,