Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Не слухайте його! Він небезпечний! — сказав Кшиштоф, а ось Отто подивився на мене зацікавлено.

— Обдурив, як дурників. Він же махлював.

— Ми бачили, як він роздавав карти, ми зрізали. Все було почесному! — запевнив Борис.

— У нього були мічені карти, — тихо пояснив я. — Розумієте, мічені! Як не зрізай, а він усе одно б виграв. Він обдурив вас.

Отто зі злістю увігнав лопату в землю.

— Я так і знав! — аж закричав він.

— Звідки ви це взяли? — спитав Борис.

— В Іллі була брошурка про картярські фокуси. Коли ми їздили рятувати доньку інженера Бойда, Ілля уважно її вивчав, робив виписки, робив вправи з картами. Я ще здивувався, бо досить незвичне захоплення для прикажчика. Ну, ось тепер второпав, для чого це було.

— Брошурка про фокуси! Я так і знав! — закричав Отто. Інші компаньйони розгублено дивилися один на одного.

— А ви знаєте, що Ілля виправив собі закордонний паспорт? — спитав я.

— Ця магометанська тварюка нас обдурила! — Отто вихопив кольт. — Поки ми тут будемо ховати трупи, він зникне з нашими скарбами! Поїде до Персії чи Індії, де ми його ніколи не знайдемо! Зміюка! Татарва! Я не віддам йому своє золото!

Отто побіг до коней. Борис і Кшиштоф вагалися лише мить, потім Кшиштоф підбіг до мене, наставив кольт.

— Звідки ви знаєте про паспорт? Брешете?

— Ілля сам похвалився. Сказав, що збирається налагодити постачання якихось деталей через Персію. І паспорт у нього зараз із собою, в таємній кишені під підкладкою жилета.

Коли брешеш, деталі додають переконливості.

— За ним! — закричав Борис.

Компаньйони побігли сідлати коней. Я почекав, поки помчали в степ. Підвівся. Ці хлопці були розумними й досвідченими, але золото пошило їх у дурні. Ноги в мене були зв’язані, довелося стрибати за межі табору, хотів подивитися, що там із Лісімахом. Думав, що він вже сконав. Але його не було. Он плями крові там, де він лежав, а його самого немає. Кудись утік. Можливо, не так уже й помирав, як показував. Я був радий, що він урятувався. Нехай тікає. Пострибав до табору. У наметі, який був їдальнею, знайшов ніж. Довго різав ним мотузку. Нарешті звільнив руки, потім ноги. Десь удалині почулися постріли. Багато. Я пішов до Агнешки. Вона, коли побачила мене, дуже зраділа. Розв’язав її.

— Пані Агнешко, нам зараз краще поїхати звідси, бо тут небезпечно.

— Де хлопці?

— Вони засліплені золотом і готові на все. Ходімо звідси, пані Агнешко.

— З вами хоч на край землі, Іване Карповичу. — Вона притулилися до мене і поцілувала. Вдалині ще раз пролунали постріли.

— Та ні, так далеко не треба, — запевнив я і вирвався з її обіймів. Швиденько запряг в один із возів коня. Знайшов свій браунінг, ми сіли й поїхали. Я хотів залишити пані Агнешку в Єлисаветграді й рушити до Одеси, де мене вже чекали.

Та не встигли ми проїхати й версти, як позаду почувся кінський тупіт. І коней було більше, ніж три. Тобто переслідували нас не компаньйони. Я озирнувся, спробував знайти місце, де б можна було сховатися, але навколо був плаский степ. Перезарядив браунінг. Хотів було залишити Агнешку на возі й спробувати зупинити переслідувачів, та потім побачив у світлі місяця, що їх кілька десятків і летять вони широким крилом від якого не втекти. Впізнав паралатівських мужиків. Спробував їх налякати пострілом у повітря, але не налякав. Мужики несподівано вихопили луки — справжні луки! — й вистрелили. Ціла хмар стріл полетіла в нас. Аби хотіли поцілити, поцілили б, але стріли пролетіли повз. Я кілька разів вистрелив, але переслідувачі навіть не думали відступати. Ще залп. Стріли вже свистіли зовсім поруч. Якби я був сам, я б спробував дати бій, але Агнешка... Її життям я ризикувати не схотів.

— Тпру-у-у-у! — Я зупинив віз і підняв руки.

— Що з нами буде, Іване Карповичу? — спитала Агнешка і притиснулася до мене.

— Не знаю.

— З вами мені нічого не страшно! — прошепотіла вона і поцілувала мене. Тут уже я розізлився, бо розумів, що схопили мене паралатівські мужики не для того, щоб автограф узяти. А дівчина своє торочила. — Кохання перемагає страх, Іване Карповичу!

— Тьху! — роздратовано сказав я. Тут уже й підскочили пастухи. — Дівчину відпустіть, — попросив їх, але вони не слухали, зв’язали і мене і її, кинули у віз і повезли кудись. Розмовляли між собою якоюсь дивною мовою, якої я не розумів.

Дивився, куди везуть, намагався зрозуміти, нащо схопили. З першим усе вирішилося швидко. Везли мене до табору під паралатівською могилою. Коли привезли, побачив я там тіла компаньйонів. Усіх чотирьох. Ілля й Кшиштоф мертві були, а Борис і Отто доходили, всі скривавлені. І поранили їх не паралатівські мужики, озброєні луками.

— Один одного перестріляли, дурні такі, — почув я голос Лісімаха. Він сидів на землі, теж зв’язаний. — Погналися за Іллею, бо думали, що той зі скарбами втече. Ілля почув погоню і став відстрілюватися. Поранив Отто, сам загинув, Борис із Кшиштофом залишилися, але кожен подумав, що може ж сам скарбами заволодіти. Ще