Читати книгу - "Корсунь козацький"

походу Яна-Казимира проти Лівобічної Гетьманщини наприкінці 1663-го початку 1664 рр. були змушені повертатися до Польщі. В Україні лишили тільки частину кварцяного війська під командуванням Стефана Чарнецького, яка мала придушити повстання, що вибухнуло у лютому-березні 1664 р. на Брацлавщині, і надати допомогу гетьманові Павлу Тетері, який тоді притримувався пропольської орієнтації. Оскільки на допомогу повстанцям поспішив лівобічний гетьман Іван Брюховецький, а також кошовий отаман Сірко, то Чарнецький спочатку спробував розбити їх під Каневом. Потім він разом із ординцями відступив з-під Канева до Стеблева і став у ньому як мінімум 23.06.1664 р. Тетеря, очевидно, зупинився у Білій Церкві. Потім Чарнецький поставив свою піхоту в чотирьох містах: Білій Церкві, Корсуні, Паволочі та Чигирині, а невеликі гарнізони ще у деяких містах. Між тим, повстання поширювалось, і Чарнецький не знайшов, на жаль, нічого кращого, як спробувати придушити його у найжорстокіший спосіб. Але така недалекоглядна політика дала зворотний ефект, про що свідчить повстання у Лисянці та ряді інших міст Правобережної України. Повстанці підібрались уже до Стеблева, пильнуючи за польським військом, що стояло під містом, вели проти нього партизанську війну, нападали на роз'їзди, обози тощо. Чарнецький, польський полковник Себастіян Маховський і Тетеря мусили все частіше виходити зі Стеблева для каральних акцій, зокрема, варто вказати на бої військ Маховського з козаками Івана Сірка, що сталися близько 10 липня. Між тим, приклад Лисянки став поштовхом для Стеблева, якому наче кістка в горлі були постої в місті та його околицях польсько-татарсько-ногайських військ. Скориставшись тим, що Чарнецький вирушив у каральний похід, зі Стеблева відрядили довірених осіб до Брюховецького з проханням про допомогу, але між 1—8.07.1664 р. ті були схоплені татарами. Виявивши змову, карателі напали на Стеблів, жителів забрали у полон, а малих дітей та старих людей, не придатних до праці, вбили («немовляток потоптали кінськими копитами»), а Стеблів дощенту спалили. Згідно з хронікою Веспасіяна Коховського, у штурмі Стеблева брали участь польські загони. Чарнецький начебто зупинив свої війська біля міських брам, щоб не допустити загибелі місцевих жителів, і віддав стеблівців у ясир. Вночі ногайці випередили кримських татар і забрали полонених собі. Потім Чарнецький пішов на Ставища і взяв їх у тривалу облогу, а під Корсунем лишив понад десять кінних хоругов під командуванням Ліплянського, ротмістра татарської хоругви, який діяв тут у липні-серпні 1664 р. Не вдаючись до детальної розповіді, зазначимо, що Чарнецькому, попри його криваві каральні акції, не вдалося взяти ситуацію під контроль. Він, уже як польний гетьман коронний, відступив до Польщі й на зворотному шляху помер під Буськом на початку 1665 р. Почався відступ з Корсуня польського гарнізону. 24 лютого 1665 р. Ян Дененкор (?) писав про це з Корсуня до грабовецького старости, згадуючи, що вже завернув понад 10 возів, які йшли геть з міста. Він просив про допомогу, щоб не потрапити з гарнізоном «у велику руїну». Автор листа писав щодо провіанту, посланого до Корсуня київським воєводою, бо у самому Корсуні не можна нічого взяти, бо тут «вже суцільні пустки. Ті, хто заможніші, вже геть роз'їхалися»[225]. Сам Тетеря мусив тікати до Польщі, й на Правобічній Гетьманщині невдовзі булава перейшла до рук Петра Дорошенка...

Анонімна Віршована хроніка (1682 р.) подає дещо іншу картину стеблівської трагедії. Спочатку її автор коротко згадує про бої між польськими військами Маховського і козаками Сірка, потім зупиняється на інших сюжетах, говорить про відступ королівського війська, в т. ч. й великого гетьмана коронного Станіслава «Ревери» Потоцького, на Західну Україну і до Польщі. Врешті він звертається до Корсуня й Стеблева, підкреслює, що Чарнецький був милостивим до цих міст, але стеблівська старшина не хотіла цим задовольнятися й послала свого гінця до татар, щоб спільно вдарити на польський гарнізон. Гінця перехопили, знайшли у його взутті таємний лист, і це послужило приводом до такого розгрому міста, що й сам Чарнецький начебто шкодував про це. Незнаний автор Віршованої хроніки оцінює людські втрати у 15 тис., що для того часу є значною демографічною катастрофою. Цікавою є також згадка про спробу викупу невільників з боку київського митрополита, але ординці не погодилися віддати ясир і за 30 тис. злотих і відігнали його до Криму. Тут є якась плутанина. Річ у тім, що митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський уже сидів у мальборській в'язниці й навряд чи міг чимось допомогти нещасним невільникам. Можливо, тут йдеться про перемиського єпископа Антонія Винницького, якого вважала київським митрополитом частина духовенства і мирян, але він тоді був досить далеко від Стеблева і навряд чи міг оперативно відреагувати. Третій варіант — це хтось із єпископів або архімандритів Лівобережної України[226]. Додамо, що під час цих подій було знищено кам'яну церкву, розташовану у стеблівському замку (під час облоги міста польськими військами її було зруйновано внаслідок вибуху порохового складу)[227].

У всякому разі, свідчення Віршованої хроніки проливають додаткове світло на масштаби і хід трагедії, що завдала потужного удару по старовинному козацькому місту, після якої воно не відродило своє значення і до сьогодні...

Тим часом Брюховецький розпочав контрнаступ і вибив Чарнецького з Корсуня та Лисянки, відтіснив противника до Умані. Хоча польський полководець залишив у Корсуні 500 осіб піхоти, 7 хоругов кінноти й кількасот драгунів[228], однак це не змінило загальної ситуації.

Корсунський полк на чолі зі славнозвісним іще за часів правління Богдана Хмельницького полковником Семеном Височаном став у Капустиній Долині й розпочав мирні переговори. 26 липня 1664 р. Корсунський полк перейшов на бік Брюховецького і склав присягу цареві Олексію І, яку прийняв київський полковник Василь Дворецький[229], відомий своїми промосковськими поглядами. Однак перемогу було ще