Читати книгу - "Хрещений батько"

ти розумієш сицилійський діалект.

– Я вже добряче призабув, але нам не доведеться довго розпатякувати, – сухо кинув Майкл.

Том Хейген зауважив:

– Ми не відпустимо Майкла, поки не матимемо у себе посередника. Про це домовлено?

Клеменца кивнув головою:

– Заручник у мене вдома, грає в карти з трійкою моїх хлопців. Вони не випустять його, поки не подзвоню.

Сонні знову відхилився назад у шкіряному кріслі.

– Як же нам розвідати про те кляте місце зустрічі? Томе, у нас є інформатори в «родині» Татталья. Як же сталося, що від них ніяких відомостей?

Хейген стенув плечима.

– Солоццо хитрий, як чорт, грає, тримаючи карти «біля орденів», і то так близько, що навіть не використовує нікого для підстраховки. Вважає, що з нього досить капітана і що секретність важить більше, ніж пістолети. Може, і так. Доведеться послати за Майком «хвоста» і сподіватися на щастя.

– Ні, кожний може здихатися «хвоста», якщо захоче. І це перше, що вони зроблять, – похитав головою Сонні.

А була вже п’ята година дня. Сонні із заклопотаним виразом на обличчі сказав:

– А може, нехай Майкл висадить у повітря всіх, хто буде в машині, коли вони під’їдуть до нього?

Тепер не погодився Хейген.

– А що як у машині не буде Солоццо? І все піде собаці під хвіст. Треба луснути, а неодмінно довідатися, куди завезе його Солоццо.

– Може, варто подумати, чому Солоццо робить із цього таку велику таємницю? – закинув слово Клеменца.

Майкл нетерпляче зауважив:

– Бо це гроші. Навіщо йому повідомляти нас, коли можна приховати? Крім того, він нюхом чує небезпеку. Мабуть, труситься хтозна-як, незважаючи на свого капітана, що завжди ходить за ним як тінь.

– А той детектив, той Філіпс, – клацнув пальцями Хейген. – Чом би не подзвонити йому, Сонні? Чи не довідається він, де можна знайти капітана? Варто спробувати. Маккласкі начхати, що комусь стане відомо, куди він їде.

Сонні взяв телефон і набрав номер, щось тихо промовив у слухавку, тоді поклав її й сказав:

– Він нам передзвонить.

Чекали ще майже півгодини, аж тоді зателефонував Філіпс. Сонні записав щось у свій блокнот і поклав слухавку. Обличчя його стало напруженим.

– Здається, нарешті ми накрили їх, – сказав він. – Капітан Маккласкі завжди каже, де його можна знайти. Сьогодні ввечері від восьмої до десятої він буде в ресторані «Лума Азуре» у Бронксі. Хто знає це місце?

– Я, – заявив упевнено Тессіо. – Прекрасне місце для нас. Невеликий сімейний ресторан із просторими кабінетами, де можна говорити приватно. Добре готують. Кожен дбає тільки про себе. Просто чудово. – Він нахилився над столом Сонні та з недопалків сигарет почав складати план місцевості. – Ось вхід. Майку, як усе скінчиш, вийди і зверни ліворуч за ріг. Я засічу, увімкну фари і підберу тебе на ходу. Якщо трапиться якась халепа, гукни, спробую ввійти всередину й допомогти тобі вибратися. З Клеменцою тобі треба поспішати. Хай хтось чимшвидше підкине пістолет. Там старий туалет, між бачком і стіною є добра шпарка. Хай твій чоловік приліпить липкою стрічкою пістолет за бачком. Майку, після того як тебе обшукають у машині й нічого не знайдуть, вони вже не дуже остерігатимуться. У ресторані вичекай як слід, перш ніж іти до вбиральні. Ні, краще не йди сам, а попроси дозволу. Вдай, що тобі припекло, це ж природна річ. Вони не можуть усього передбачити. Але як вийдеш назад, не гай марно часу. Не сідай за стіл, а шмаляй відразу. І не покладайся на щастя. По два постріли в голову і драпай, скільки духу.

Сонні розважливо слухав.

– Доручи кому-небудь спритному й абсолютно надійному підкинути пістолет, – наказав він Клеменці. – Мені тільки бракувало, щоб брат вийшов з того клозету лише із своїм чоловічим причандаллям у руці.

– Пістолет буде на місці, – запевнив Клеменца.

– Гаразд, а тепер – гайда.

Тессіо й Клеменца пішли. Том Хейген спитав:

– Сонні, мені відвезти Майка в Нью-Йорк?

– Ні, ти мені потрібен тут. Коли впорається Майк, починається наша робота, і я хочу, щоб ти був поруч. Ти підготував кореспондентів?

– Я їх начинятиму потрібними новинами, як тільки почнуть розгортатися події, – ствердив Хейген.

Сонні підвівся, підійшов до Майкла й потис йому руку.

– Гаразд, хлопче, час і тобі. Я потім якось владнаю з мамою, чому ти не побачився з нею перед від’їздом. І скажу твоїй дівчині, коли можна буде. Згода?

– Добре. Як ти думаєш, коли я зможу повернутися?

– Через рік, не раніше.

– Можливо, дон улаштує все й скоріш, – докинув Хейген, – але не розраховуй на це, Майку. Часовий фактор залежить від багатьох обставин. Наскільки нам пощастить розповсюдити через газети нашу версію. Як довго пам’ятатиме образу департамент поліції. Як войовничо зреагують інші «родини». Завариться така каша, що аж чортам нудно стане. Це єдине, що можна передбачити напевне.

Майкл попрощався за руку з Хейгеном.

– Постарайся, – сказав він. – Мені не хочеться ще раз скніти три роки далеко від дому.

– Ще не пізно, Майку, відступити, – обережно зауважив Хейген. – Ми знайдемо когось іншого, пустимо в хід інші варіанти. Може, й необов’язково порішати Солоццо.

– Авжеж, – засміявся Майкл, – можна говорити що завгодно. Але ми вже з’ясували, що треба діяти саме так, як ми збираємося. Я все своє життя купався в маслі, і ось настав час заплатити.

– Тобі не слід би діяти під впливом перебитої щелепи, – сказав Хейген. – Маккласкі – дурень, до того ж він ударив тебе з ділових міркувань, не з особистих.

Том побачив удруге, як лице Майкла перетворилося на маску, що нагадувала обличчя дона.

– Томе, не вір у ці дурниці. Усе на світі особисте, все ділове – теж особиста справа. Усе лайно, що нам доводиться їсти день у день, – це особиста справа, кожен день життя особистий. Хоча ми й кажемо, що то тільки бізнес. Знаєш, від кого я це взяв? Від дона. Від мого старого. Від Хрещеного Батька. Якби навіть блискавка влучила в його друга, він сприйняв би це як особисту справу. Так він сприйняв і мій вступ до морської піхоти. І це робить його великим. Великим доном. Він усе сприймає особисто. Як бог. Адже бог знає про кожну пір’їнку, що випаде з хвоста в горобця, чи як там, у біса, сказано. Еге ж? А знаєш, що я тобі скажу? З тими людьми не буває нещасливих випадків, котрі сприймають випадок як особисту образу. Отож і я, хоча й запізно, але все ж таки став на цей шлях. Хай буде по-твоєму – я особисто реагую на перебиту щелепу, особисто сприймаю те, що Солоццо намагався вбити мого батька. – Він засміявся. – Можеш