Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Петро Конашевич-Сагайдачний

Багатства Кафи приманювали багатьох. Незважаючи на неприступність, 22 липня 1616 р. це місто було взяте в результаті блискучої десантної операції, здійсненої запорозькими козаками під керівництвом Петра Конашевича-Сагайдачного (бл. 1582—1622). Козаки, захопивши Кафу, пограбували місто й забрали з собою чималу кількість українських невільників. Взяття Кафи викликало чималий резонанс і прославило Сагайдачного як полководця. У віршах, написаних на смерть цього козацького ватажка Касіяном Саковичем, є такі слова:

«Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу — Цісар туркський там зазнав немало страху! Чотирнадцять тисяч він ворога розбив, Одні каторги палив, інші топив. Із неволі християн безліч увільняв, За що з воїнством його Бог благословляв»319.

Ще одним значним містом у еялеті з центром у Кафі був Азов (від татарського слова «азак» – «гирло»). Завдяки йому османи контролювали Азовське море. Також це місто знаходилося в гирлі ріки Дон, яка була важливою транспортною й торговою артерією. Фігурує Азов в українському фольклорі як «місто неволі».

За Азов між Росією та Османською імперією велася тривала боротьба. Як уже говорилося, Московія захопила це місто в 1696 р., але змушена була повернути османам у 1711 р. За Белградською мирною угодою 1739 р. Азов увійшов до складу Росії. Однак була поставлена умова, що в місті будуть знесені фортечні споруди й будівлі. Це й було виконано в 1747 р. Тривалий час місто лежало в руїнах. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр., у 1769 р., Азов захопили росіяни. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. місто остаточно було анексоване Росією. Почалося його відновлення.

Тоді ж відбулася й анексія еялету з центром у Кафі. Це місто в 1771 р. захопили російські війська. Після Кючук-Кайнарджійського договору його землі стали російськими.

Інша провінція з адміністративним центром то в Сілістрії, то в Очакові включала терени Північно-Західного Причорномор’я – деякі північно-східні болгарські землі, Добруджу, Буджак із містами Кілія та Аккерман, місто Бендер (сучасні Бендери), а також терени між Дністром та Дніпром (Єдисан)320.

Формування цього еялету відбувалося в результаті підкорення турками низки торгових центрів у Північно-Західному Причорномор’ї. Так, у 1484 р. турецький султан Баязид ІІ Дервіш (1447—1512) забрав у Молдавського князівства Кілію та Четета-Альбу (інші назви – Аккерман, Монкастро; нині місто Білгород-Дністровський). У 1526 р. турки забрали від Кримського ханства місто Очаків, у 1529 р. від Великого князівства Литовського – місто Качукленов (Хаджибей; нині місто Одеса), у 1538 р. від Молдавського князівства – місто Тягиня (Бендери). Ці завоювання допомогли туркам стати монополістами в чорноморській торгівлі.

У 1599 р. виник Очаківсько-Сілістрійський еялет. Причиною його створення була необхідність військового посилення османів на прикордонні для захисту від козацьких набігів та забезпечення османського впливу на Валахське й Молдавське князівства. Першим бейлербеєм еялету став кримський хан. Взагалі землі еялету «перепліталися» із землями ханства. Наприклад, ногайці в степах Єдисану й Буджаку підпорядковувалися турецькому бейлербею та наміснику кримського хана, маючи значну автономію.

Основну частину населення еялету становили ногайські татари, волохи, молдовани, турки. Були також тут громади греків, вірмен, євреїв, русинів-українців, циган та інших народів. Окрім етнічних татар та іншого татаризованого кочового населення, що проживало на цих землях із ХІІІ ст., 1606 р. сюди переселилася частина ногайців Кубані та північного Передкавказзя. 1672 р. за султанським наказом частину ногайців із Буджаку переселили на територію Кримського ханства. У кінці XVII—XVIII ст. північні землі еялету почали активно заселяти русини-українці. У 1708 р., після Булавінського повстання, тут поселялися російські козаки-некрасівці. А після Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р. до еялету, у дельту Дунаю, емігрувала частина ногайців з Кубані та інших північних теренів Кримського ханства. Коли ж була ліквідована Січ у 1775 р., сюди подалася значна частина запорізьких козаків. На теренах еялету згодом з’явилася Задунайська Січ, про яку буде йти далі окрема мова. Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. тут селилися вихідці із західноукраїнських земель. Після Кримської війни 1853—1856 рр. до еялету емігрувала частина кримських татар, де вони навіть заснували нові міста, зокрема місто Медцидіє (нині Меджидіа в Румунії). Як бачимо, населення цієї адміністративної одиниці не було стабільним, на ці терени постійно емігрувала людність, у т. ч. українці. Принаймні північні частини еялету стали зоною української колонізації й зараз входять до складу України321.

Не лише етнічний склад, а й кордони еялету зазнавали постійних змін. У 1620—1621 рр. спостерігалося загострення відносин між Річчю Посполитою й Османською імперією. Відбулися дві великі битви – Цецорська (1620 р.), яку виграли турки-османи, й Хотинська (1621 р.), де перемогу здобули війська Речі Посполитої, до складу яких входили й загони запорізьких козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним322.

Згідно з Хотинським договором від 9 жовтня 1621 р. між Річчю Посполитою й Османською імперією, сторони відмовлялися від встановленої лінії кордону між Брацлавським та Подільським воєводствами та Очаківсько-Сілістрійським еялетом. Північна частина останнього визнавалася буферною зоною, яку кожна сторона отримала право використовувати в господарському плані, однак без права створювати тут поселення323. У 70-х рр. XVII ст. був встановлений кордон між Очаківсько-Сілістрійським еялетом й Молдавією («кордон Халіл-паші»). Проходив він від гирла річки Прут до