Читати книгу - "Брама"

з головною зіркою, а до неї відстань не більш, аніж половина світлового року.

— Семе, це може бути мандрівна зоря, — сказав Гем Тає. — Я вже розповідав тобі: зірка, яка рухається вночі.

Кагане знизав плечима:

— Навіть якщо так, то вона близько.

Клара втрутилася в розмову.

— Є якісь планети?

— Не знаю, — визнав він. — Почекай — он вона, як на мене.

Ми всі утупилися в оглядовий екран. І так було зрозуміло, про яку зірку говорив Сем. Вона світила яскравіше, ніж Сиріус, яким ми його бачимо з Землі, можливо, на кілька зіркових величин темніша.

— Цікаво. Сподіваюсь, я не зовсім тебе зрозуміла, Семе. Половина світлового року — це, у найкращому випадку, два роки польоту на максимальній швидкості посадкового модуля. Це за умови, якщо буде пальне. А його в нас немає, хлопці, — м’яко сказала Клара.

— Знаю, — наполягав на своєму Сем, — але я думав над цим. Якщо ми трішки запустимо основний двигун корабля…

На власний подив, я почав кричати:

— Припиніть!

Мене всього теліпало і я не міг зупинитися. Іноді це нагадувало жах, інколи — лють. Гадаю, якби тієї хвилини в мене був пістолет, я без вагань застрелив би Сема.

Клара торкнулася мене, намагаючись угамувати.

— Семе, — сказала вона якомога лагідніше, — я розумію тебе.

Кагане вже п’ять разів поспіль повертався з порожніми руками.

— Я гадаю, це можливо.

Сем одночасно мав вигляд здивований, загадковий і, здається, був готовий до всього.

— Справді?

— Маю на увазі, що якби ми були гічі, а не дурнями людської породи, то знали б, що робимо. Ми б прилетіли сюди, оглянули все навколо і сказали: «Дивіться, там наші друзі» чи, знаєте, неважливо, що тут було, коли вони налаштували сюди курс. Або ж: «Напевне, наші друзі переїхали. Їх немає вдома». А потім: «Ну тоді, хай йому дідько, подивімося, можливо, вони полетіли в гості до сусідів». Ми натиснули б оцю кнопку тут і перемикнули цей важіль, а відтак — бац! — і ми вже летимо до тієї великої блакитної зірки…

Клара замовкла, досі тримаючи мою руку.

— Але, Семе, ми не гічі.

— Чорт забирай, Кларо! Я це знаю. Та ж має бути якийсь вихід…

Вона кивнула.

— Певно, є, але ми не відаємо, який. Ми знаємо лише те, Семе, що жоден екіпаж не повернувся й не розповів, що буває після зміни курсу. Пам’ятаєш? Жоден.

Він не дав їй прямої відповіді, а лише подивився на велику блакитну зірку на оглядовому екрані і промовив:

— Проголосуймо.

Звичайно, голосування проти зміни налаштувань панелі курсу закінчилося з результатом чотири проти одного, а Гем Тає постійно пильнував, щоб Сем не підходив до панелі, поки ми долали шлях додому на швидкості світла.

Дорога назад до Брами була не довшою, аніж сюди, але здалася вічністю.

Розділ 17

Либонь, у Зіґфріда знову не працював кондиціонер, але я йому цього не сказав. Він, як завжди, просто доповів би, що температура повітря становить рівно 22,50 °C і запитав, чому мій душевний біль виражається в тому, що мені дуже спекотно. Втомився вже від цього лайна.

— Знаєш, Зіггі, — голосно кажу я, — я геть стомився від тебе.

— Вибач, Робе. Але мені б хотілося, щоб ти розповів ще трішки про свій сон..

— Хай тобі грець! — Я відпускаю стримувальні паски, бо незручно, і водночас від’єднується один з контрольних пристроїв Зіґфріда, але цього разу він нічого про це не говорить.

— То досить нудний сон. Ми були на зорельоті і прилетіли до планети, яка витріщилася на нас із людським виразом обличчя. Я не міг добре роздивитись очі, бо їх затуляли брови, але, так чи так, я помітив, що планета плаче, й усвідомлював, що то моя вина.

— Ти впізнав те обличчя, Робе?

— Не маю уявлення. Просто обличчя. Гадаю, жіноче.

— Ти знаєш, чому вона плаче?

— Ні, але це через мене, хай там що. Я впевнений.

Пауза. Потім Зіґфрід питає:

— Не хочеш знову одягти паски, Робе?

Я зненацька насторожуюсь:

— А що таке? — гірко посміхаюся. — Ти вважаєш, що я зіскочу з подушечки і нападу на тебе?

— Ні, Роббі, звичайно, я цього не думаю. Проте я був би вдячний, якби так сталося.

Я починаю повільно й неохоче готуватися до нападу.

— Цікаво, чого варта подяка від комп’ютерної програми?

Робот не відповідає, а просто чекає на мою відповідь. Я віддаю йому перемогу і кажу:

— Добре, я знову одягну гамівну сорочку. Що ти хочеш таке сказати, що мені треба буде стримувати себе?

— Ну, — відповідає робот, — напевно, нічого особливого, Роббі. Мені просто цікаво, чому ти бачиш свою провину в тому, що та дівчина на планеті плакала?

— Якби ж я знав, — відповідаю я, і це щира правда.