Читати книгу - "Звичайна вдячність"

на мене так, що я відразу зрозумів, як то бути мешканцем міста, яке стало на заваді розлюченим воїнам народу сіу. Він спокійно відповів:

— От як їм усе сходить з рук.

Голос Денні покликав згори:

— Агов, гру закінчено. Підемо поплаваємо?

Злість у темному погляді Воррена Редстоуна на мить паралізувала мене. Далі він промовив:

— Іди собі гратися, білошкірий хлопчику, — двоюрідний дід Денні відвернувся від мене.

Розділ 14

У Нью-Бремені було три місця для плавання. Перше — громадський басейн, де завжди було гамірно і купа людей, та ще й рятувальники постійно сюрчали на тебе у свистки. Друге — заміський клуб, але, щоб туди потрапити, потрібні були грошенята чи друзі, які їх мають. Третє — старий кам’яний кар’єр на південь від містечка. Його закрили кілька років тому. Спричинило це закриття підводне джерело, яке наповнило водою величезну глибоку западину так швидко, що довелося лишити навіть більшу частину обладнання. Подейкували, якщо плавати глибоко під водою, то можна розгледіти, як десь унизу рухаються величезні сонні машини-монстри. Довкола кар’єра побудували огорожу і повісили оголошення, аби ніхто не зазирав на його територію, проте особливої уваги на це не звертали. І хоча батьки наказували нам триматися якнайдалі від цього місця, спекотної літньої пори воно було одним із наших найулюбленіших. Навіть чистий серцем Джейк ігнорував суворі накази отця-неньки і завжди йшов слідом за нами.

Джейк, Денні, Лі і я, їдучи містечком на велосипедах, проминули його межі. Далі, ще через якусь милю, повернули на захід і попрямували вздовж зарослих бур’янами брудних колій. Кар’єр розташовувався у віддаленій частині, відокремленій шеренгою тополь. Раніше тут видобували червоний граніт, тому на території навколо кар’єра лежали чималі купи непридатного для будівництва червоного непотребу. І до сьогодні ця місцина нагадує мені велику, глибоку рану. Коли ми під’їхали, вигляд чорного «Форда» 32-го року випуску аж ніяк не додав мені наснаги. Його припаркували біля дірки в дротяній огорожі, що слугувала за вхід до кар’єра. Від розбитих передніх та задніх фар не лишилося і сліду.

— Машина Морріса Інґдала, — зауважив Джейк.

— Мабуть, мордує качок, — відповів я йому.

— Поїхали додому, — розвернувся розчарований брат.

Денні та Лі й собі розвернули велосипеди.

— Я лишаюся, — заявив я. — Я сюди приїхав поплавати, — підкотив велосипед до огорожі, підпер його ніжкою.

Джейк відкрив був рота, потім закрив його, а потім знову відкрив і закрив без жодного слова. Брат нагадував рибку, витягнуту з води.

— Я не знаю, — мовив Денні. Він сів поряд з велосипедом і розгублено поглянув на інших.

— Ти справді підеш? — запитав Лі.

— Та дідько би вас побрав, звісно ж, піду, — я проліз крізь дірку в огорожі і пішов стежкою серед бур’янів. Ішов повільно. За хвильку я почув, як біжать хлопці, щоб наздогнати мене.

У західній частині кар’єра була велика пласка плита з червоного каменю. Вона височіла на кілька метрів над водою. Навколо росли верби, які ховали її від стороннього ока. Це було моє улюблене місце для купання. Одразу відчувалася глибина, можна було стрибати у воду, пірнати з каміння, не боячись наштовхнутися на щось під водою. А коли вже кортіло вилізти, природа сама створила тобі природні східці та кам’яне поруччя. З-під верб линула музика. Переносне радіо грало пісню Роя Орбісона «Біжу, як боягуз». Ми тихенько йшли стежкою, вишикувавшись вервечкою. Коли дійшли до верб, я рукою зупинив інших, а сам поплазував далі.

Вони лежали на великому покривалі, яке простелили на широкому рівному кам’яному виступі. Білі плавки Морріса Інґдала прилипли до червоного купальника білявки. На переносному холодильнику стояло радіо та пиво. Зараз воно грало «Ти покинула мене» Дела Шеннона. Поки я стояв у тіні дерев, Моррісова ліва рука, зім’явши купальник, поповзла по дівочих грудях, наче великий білий павук. У відповідь вона вигнула спину й ще палкіше припала до нього.

Хоча ми й намагалися сидіти якнайтихіше, Інґдал нас почув. Він повернув голову туди, де ми сиділи, і крикнув:

— Боже ти мій, а чи раптом це не пердун-Френк та Гоуді Д-д-дудді з парою бідолашних блазнів — Міккі Маусів? Ну що, все встигли роздивитися?

— Ми просто прийшли поплавати, — відповів я йому.

Морріс так і лежав на дівчині:

— Ми прийшли першими, тому забирайтеся звідси.

— Але тут усім місця вистачить…

— М-м-може, ходімо, — запропонував Джейк.

— Ч-ч-чудова ідея, — розреготався Інґдал.

— Ходімо, — сказав Денні.

— Ні, ми можемо й тут поплавати. Он скільки місця…

Інґдал покрутив головою і, врешті-решт, зліз із дівчини: