Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

мав чути весь Сколіс. Але всі були на вечері — тому ніхто мене не чув. Може, якийсь дарвенхардець хіба блукав десь недалеко, але не звернув увагу.

Я плакала за мамою і татом. Я плакала за братом. Я подумки так і казала на нього — «брат». Я недостойна була більше згадувати його ім’я. Я плакала за тим усім болотом, в якому мене обваляли і яке, напевне, замінило мені кров. Я плакала за тим, що у моєму ЖИТТІ немає цього самого ЖИТТЯ, що в поцілунках Адама немає любові, що в дружбі з дівчатами майже немає тепла. Я плакала ЗА ТИМ і ПРО ТЕ, що мене закрили в проклятому місці, що не випускають і тримають як псяру, готуючи служити, забираючи мою юність і молодість, забираючи мою красу і все моє життя підкоряючи собі. Я плакала, бо могла скільки завгодно вчитись, бути сильною, холодною, гордою, сміливою, старанною, але будь-якою я завжди буду їхньою рабою. Тобто я не буду взагалі. Ніщо не може існувати.

НІЩО.

Я плакала так тужливо, як не плакала ніколи в житті. Ні тоді, коли я відкусила язика тому малому покидькові, ні тоді, як мене били різками, ні тоді, як мене одного разу вдарив обкутим залізом чоботом у живіт охоронець пана, ні тоді, коли вирішила поїхати замість брата до Сколісу, в жодну мить мого паскудного життя я так не ридала. Я думала, що Сколіс висушив мої сльози навіки, як висушив моє серце.

Але я ридала і не могла спинитись.

Це все можна було припинити тільки померши. Лише так. Я не уявляла, як зможу повернутись у ту остогидлу за багато днів і ночей спальню, як слухатиму, кого підчепила цього разу Купава, як сміятимусь, як їстиму там, у їдальні, і як вчитимусь у тих класах, де все і всі… СІРІ.

Сіре НІЩО.

Тут, нагорі, на самоті, вловивши останній сонячний промінь, я вперше за довгий час почала щось відчувати. І навіть мить ПРОЖИЛА.

Гадаю, краще померти, хоч трохи поживши, відчуваючи себе реальною, хай нічого не вартою, хай нещасною, але… відчуваючи…

Я відчинила навстіж вікно, залізла на підвіконня і звісила ноги донизу. Вітер був доволі сильний і гойдав мої стопи. Підбори черевиків шкрябали по сірому камінню.

Я поглянула на горизонт — там сяяло хіба кілька жарин сонця, що вже сіло.

Очі мої висохли.

І на серці раптом стало ЛЕГКО. Хотілося зупинити цю МИТЬ.

Хотілось полетіти і звільнитись. Нарешті.

Я розкинула руки і заплющила очі, затримуючи в уяві ті червоні жарини, які насправді гаснули одна за одною.

Чиясь рука опустилась мені на плече. І я б зірвалась вниз, як і хотіла, — але мене надто сильно схопили. Я закричала, але мені затулили рота рукою. І смикнули назад — та я вчепилась пальцями за раму, не збираючись так просто здатись. Якусь мить ми боролись.

А тоді я зуміла повернути голову і раптом помітила, що рука, яка тримала мене за плече, зовсім не сіра. Від несподіванки я відпустила віконну раму і здалась. Невідомий затягнув мене назад до коридору.

Остання жарина на горизонті згасла.

Розділ 8

— Наскільки я знаю, у Сколісі літати не навчають, — промовив мені на вухо рятівник. Я здригнулась, бо впізнала голос, хоча чула його тільки один раз чи два. Коли він розмовляв з директором і коли наказував. Наказував мені. Нещодавно.

Всевлад.

Помічник Маїни.

Він розвернув мене, боляче схопивши за зап’ястя, і я опинилась дуже близько до чорних, цілковито непроникних очей.

Але вони були чорними, а не сірими.

Я здригнулась і відчула, як мені стає душно.

— Навіщо ти це зробив?

— У цій школі всі дівчата — такі дурнуваті? Чи тільки ти?

Його слова мене образили.

— Я не просила втручатися.

— А я не питав.

— Може, я хотіла цього.

Він дав мені ляпаса, але я не впала, бо він досі тримав мене за руку.

Різкий біль. Іншою рукою я доторкнулася до своїх губ — і побачила на пальцях кров.

Напевне, я таки божевільна, бо побачила, як кров із сірої стає червоною.

Злякана несподіваною здогадкою, я поглянула на руку, яку тримав Всевлад. Смикнула вільною рукою догори рукав сорочки. Від того місця, за яке тримав мене хлопець, моя шкіра знову набувала нормального кольору. Це було, як мара.

А він узагалі видавався нормальним. В його темному одязі я раптом розібрала неймовірну кількість відтінків кольорів. Аж в очах, що вже звикли до однотонності, зарябіло.

Його чорні очі та чорне волосся видались мені найяскравішими за усе довкола.

Я заморгала, відчуваючи, що на очі знову набігають сльози.

— Що з тобою? — запитав він. У його голосі я почула настороженість.

Ще б пак. Напевне, я видавалась йому божевільною.

— Я… ти… я нежива.

— Що?

— Не жива. Не жила. Я…

— Ми йдемо до Маїни. Хай вона з тобою розбирається, — сказав Всевлад. Його терпець уривався.

— Ні! — крикнула я і вчепилась у нього рукою. — Не до Маїни! Ні!

— А як я можу бути певен, що ти не стрибатимеш знову?

— Можеш. Поцілуй мене.

Я його здивувала. Дійсно здивувала. Але, як це не дивно, я відчувала в