Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

— Човен більший, його легше помітити.

Аж тепер я збагнув, що сталося. Ми рятували товаришів, покинули моторку, а тим часом їх знайшли, ми ж полишилися на ласку долі. Що робити? Я не запитав про це, бо саме питання видалось мені безглузде. Що ми могли робити?

— Пливімо далі! — спокійно сказав Іво.

— Куди?

— До берега...

Будь ласка, оце вам Іво! Не думає про те, що робити, бо знає: єдиний порятунок — це плисти до берега.

Іво ніскілечки не хвилювався. Підплив до мене і спитав:

— Як ти почуваєшся?

— Добре,— збрехав я.

— Ну то рушаймо... тільки помалу, бо я вже стомився.

Не знаю, відкіля у мене взялися сили до дальшої боротьби. Ми пливли поволі-поволі. Здавалося, стоїмо на місці, в застиглій, мов лава, воді. За нами й досі гула моторка і в темряві блищав, наче око морського чудовиська, прожектор.

— Стали,— озвався Іво.

— Певно, забирають наших, — крикнув я у відповідь, і раптом узяв мене великий жаль. Там уся наша компанія: Геля, Марко, Фран, Свен сідають у човен, а ми... Я не важився навіть подумати, що буде з нами. Іво теж не важився, але сказав:

— Зараз повертатимуть... Може, тепер нас помітять.

Він хотів мене підбадьорити, а я вже був певен — коли не допливемо своїми силами, то загинемо. І, зціпивши зуби, я ще швидше поплив до вогнів, що блимали на березі.

— Зажди, вони повертаються...— почув я ззаду голос Іва. Не зупинився. Знав — коли хоч на мить перестану плисти, то вже не здолаю зрушити з місця. Я поплив тільки трошки повільніше, щоб Іво міг догнати мене.

— Зажди! — крикнув він.— Треба дати їм якийсь знак! — Іво перевернувся на спину та й ну бити ногами, високо розбризкуючи воду.

Невдовзі я побачив, що смуга світла, повільно пересунувшись по воді, раптом спинилася. Прожектор бив просто в нас, а здалеку хтось голосно гукав. Мені все ще не вірилось, та ось я перевернувся на спину й побачив вал води перед човном і велике, біле око прожектора. Пливли до нас.

Човен підходив ближче й ближче, і я щораз виразніше чув, як звідти гукали. Здавалося, я чую голос дядечка та Гелі... І тоді я геть знесилів. Широко розкинувши руки, лежав, наче мертвий, на воді, яка легко гойдалася піді мною...

— Тут до тебе приходив Іво,— сказав дядечко. Він сидів над плиткою, мов факір над скрученою в клубок змією, і помішував ложкою в казанку. Навіть не обернувся, а гробовий голос його не віщував нічого доброго.

Аж тепер я збагнув, що хвилину тому прокинувся і лежу в наметі. Через лаз бачив могутні дядечкові плечі, його великий капелюх, сріблясто-сині гілки олив, а далі — скелі, кипариси і затоку, вкриту брижами від подиху легкого вітру. Світ видався мені ще кращий, особливо коли я подумав, що міг його вже зовсім не бачити. Тільки дядечко начебто супився. Це вперше я бачив його таким. Я не смів і рота роззявити, але за хвилину наважився.

— Приходив Іво... Що він хотів?

Дядечко здвигнув плечима.

— Хіба я знаю! Певно, хотів побачити, чи ти живий.— І раптом повернувся до мене, й мені аж мурашки поза шкірою побігли, бо в його очах я вперше уздрів гнів. Мить докірливо дивився на мене.— Все-таки жаль, що я не твій батько, а то з задоволенням вліпив би тобі двадцять п’ять гарячих по голому місцю.

«Яке це щастя, що він не мій батько,— адже у нього страшенно важка лапа»,— подумав я, але сидів покірно, мов трусик. Анімур-мур, щоб ще дужче не розсердити дядечка.

Дядечко похитав головою.

— Ловко ти зробив! І взагалі, нащо я брав тебе з собою! Подумай тільки, що б я сказав твоїй матері?

Я подумав, проте нічого не прийшло мені в голову, що б дядечко міг сказати мамі, якби мене не витягли з моря. Одначе скоро я зрозумів, що дядечко нічого не повинен казати, бо ж він розмовляє зі мною і — коли нюх не зраджує мене — готує на сніданок щось вельми смачне.

— Може, ти щось скажеш? — гукнув дядечко басом, од якого захиталися гілки олив.

— Перепрошую...— прошепотів я.

— «Перепрошую... Перепрошую...» Великий толк із твого перепрошення! Пан Ренлюнд геть посивів, а він — «Перепрошую...»

— Мені здається, що пан Ренлюнд уже був сивий, — зауважив я мимохідь.

— І надало ж вам!