Читати книгу - "Земля Георгія"

м’язом. Тим, що від кепі мічманського утворюється. Тільки відреготав, виявилося, що я знову вахту стою з Мастером. Але мені що? До Херсона дві доби всього залишалося. * * *

А ось Ейнштейн був недурним дядьком. Дві доби. Це ще як подивитися, багато чи мало.

Річ навіть не в тому, що за Херсонесом почало нам давати по зубах від північного заходу і швидкість фотонного зорельота нашого ще більше від швидкості світла відрізнятися почала.

Все одно жоден моряк не скаже: «Будемо у Херсоні тридцятого».

— Сподіваємося бути, — скаже. Але мені цих два дні вже полярними здаватися почали. Всю вахту Леонтьєв про цирк надривається. Всю вахту сопе вампір-заплічник за спиною. Мовчить. Команди на стерно ледь не через механіка мені передає. І дірку в потилиці поглядом пропекти примірюється. Судноводій — кажеш? Так споглядай у свій бінокль. Або в радар. Під Ялтою он, вночі, в димці, ледь під самий штевень танкеру якомусь не залізли. А я ще дивлюся, милі за дві відкрився червоний вогонь і пеленг на нього все не змінюється, значить сходимося. А він танкерний круговий за лівий бортовий (теж червоний) вогонь прийняв і задоволений.

І головне ж, усі команди його тепер фільтрую. Фільтри вже забиватися стали. Тяжка це справа — думати, виявляється. Що ж це він ліворуч весь час підвертає? Хто в тумані ліворуч ворочає? Та й зона розділу руху тут.

Проїдьтесь якось по трасі зустрічною смугою. А потім те саме — вночі, коли далекобійники один за одним пруть. А тепер той самий атракціон, але з водієм, який рулити вчора вперше спробував і де газ, де гальма — ще плутає.

Отож бо й воно. А ви мені — нерви…

Хоча підлікуватися мені тоді вже було варто. Зловив себе на тому, що постійно шепочу щось. Тихо сам з собою, так би мовити. Та яка мені зрештою різниця, скільки гвинтів у лоцбота, як це впливає на швартовці, як позначається питома вага чаю на остійливість ПТСа, чи малюють штурмани на карті течії хвилястими стрілочками, як у підручнику для юних моряків, і чи обчислюють поправки на калькуляторі?

У Сідовці ростовській він вчився чи курсах червоних командирів у Керчі, чи взагалі — в медучилищі, мені то що?

Що з того, що жоден штурман вам не признається, що навігація — справа нехитра, і шість років штани без ширіньки він за партою марно протирав? Не тому, що туману напускає. Туману якраз штурмани усі як один не люблять, хоча і радари вже на кожній лушпайці встановлено. А тому, що справа ця — хитра. Стільки всього за простою формулою приховано. Це матросу, який тільки стругання олівців спостерігати може, судноводіння дитячою забавкою здається. А що там, я олівці теж точити вмію.

Що мені до того, коли нормальний капітан, який у чомусь «плаває», буває й таке, просто сідає на шию грамотному старпому, вдаючи заохочення ініціативи? Підступно, але по-флотськи. А цей? Порозганяв усіх штурманів з пароплава, а сам ні бельмеса ні в чому не рубить.

Славкові, каже, заздрю! КДП у нього! За чверть години Юрійович для нього Славком став. Рівня ж. Капітан з капітаном зійшлися. А ти, трубка клістирна, не заздри, о, похитайся морями зі «Славкове». Очі на нічних вахтах так видивись, що газети вже тільки з іншого кінця кімнати читати зможеш. Зуби на дистилаті залізні наживи. Гастрит отой від самозваних кухарчуків. І повний букет профболячок (може, й на баб в кожному порту вже не потягне).

Поганяй портнаглядами з портфелем у зубах третім штурманом; перелайся з докерами-злодюжками на десяти мовах вантажним помічником; побудь чопом в усіх дірках, від пробоїн нижче ватерлінії до завагітнілих у рейсі буфетниць, — старшим помічником. А потім, коли заслужиш оте КДП, вияви в один чудовий момент, що дочка так поспішала з весіллям, що і батька з рейсу вирішила не чекати, й вискочила, дурепа, за такого пройду, якого твій же товариш списав з судна за натуральне блядство… На трапі зловив, діло молоде. А те, що дівка верещала, як недорізана, і впиралася, як шалена, з цим що робити накажете?

Стою, кручу штурвал, тримаю на курсі, а губи все ніяк не стопуються. Мічман Панін навіть помітив:

— Не бери важкого в голову, а дурного в руки. Чи навпаки? Він тобі зараз спецом на психіку давить. А ти стовпом ліхтарним прикинься. Допомагає в таких випадках.

І раптом що — стукай ногою в палубу. В районі тридцять сьомого шпангоута. Це в мене прямо над головою. Почую.

Це була найдовша фраза, яку я чув від Паніна за рейс.

* * *

— Така ось лялькова комедія… — почав Скользький. — Зайшли в Пальмас, пошту отримали — думав, до приходу додому звар’юю. А ще чотири місяця рейсу трубити залишалося.

Ти ж в мене був: дім на околиці, і баба — одна з двома дітьми. І повадився один шоферюга ходити. Та знав я його як облупленого, постійно в Чорноморці на пиві бачились.

Так ось, ходить і ходить. Наче як мій знайомий, вигнати дружині його незручно. А він, сволота, користується тим, що чоловік далеко і в морду йому дати нікому. Дійшло до того, що чіплятись став, повалив її у літній кухні, сукню порвав. Моя і крикнути навіть не може, діти ж у хаті. А цей ще радить: кричи, мовляв. Сусіди прибіжать, завтра вся Чорноморка тільки про тебе й говоритиме.

І чотири місяці ще. Сходив до помполіта, листа йому показав: в разі чого, кажу, я вас попереджав.

Ну, приходимо в Іллічівськ. У той