Читати книгу - "Поки Бог спить"

подертій і скривавленій сорочці і щось гаряче розповідав селянам, а ті дивилися на нього, витріщивши очі. Данько Гостомислович та Левко під'їхали ближче.

— …І тоді кляті моавітани кинулися на нас усією своєю силою, і сила ця була незчисленна! Билися ми цілий день, але нічого вдіяти не могли! І побігли полки руські!..

— А які вони, ті татари? — запитав хтось із натовпу.

— О! Справжні чудовиська! На зріст, як копиця сіна, морди ведмежі, очі, якчашищі, плечі — о! — оповідач розвів у сторони руки, показуючи, які широкоплечі ці татари. — Січеш їх мечем, а їм хоч би що! — Юрба перелякано загула, залементували жінки.

— Та бреше він! Не слухайте його! — не витримав Данько Гостомислович. — Били ми татарву, аж гай шумів! Я сам трьох зарубав. Якби не князі наші, що весь похід у гризні провели, подужали б їх!

Селяни обернули голови і зацікавлено глянули на прибульців. Оповідач на хвилю розгубився, але тільки на хвилю. Він затупав ногами, забризкав слиною, вказуючи кривим пальцем на несподіваних для нього гостей.

— Тримай їх, народе православний! Тримай! Це вивідувачі татарські! І кінь у них не наший!

Натовп завив розлюченим звіром. Десятки рук миттєво схопили Данька Гостомисловича і Левка. Втікачі пробували боронитися, кричали, що руські люди, але їх не слухали і ледь не розідрали на шматки.

Раптом із натовпу вихопився рудоволосий здоровань у непідперезаній сорочці і голосно закричав.

— Стій! Стій, народе православний! Не вбиваймо їх! Відвеземо краще до Києва, віддамо їх князеві та отримаємо винагороду!

Лють натовпу почала потроху вщухати. Побитих Данька Гостомисловича і Левка зв'язали сирицевими ременями. В цей час на колоду заліз піп.

— Народе православний! Настали останні часи! Йде на нас народ моавітанський, сила нечиста! І немає від нього захисту оружно. Тому нам треба, як це бувало у давнину, обійти хресним ходом Витичев, щоб нечиста сила не змогла увійти у місто!

— Правильно! Правильно! — загукали селяни.

— Що ви робите?! Схаменіться! — закричав Данько Гостомислович. — На чорта — хрест, а на ворога — меч! Меч! Бо це люди, хоч і не знані нами!

— Заткніть цьому нехристу пельку! — заверещав недавній оповідач і вже медово-улесливо звернувся до святого вітця. — Істину глаголете, отче! Істину!

Даньку Гостомисловичу та Левку заткнули у рота кляп і кинули їх у свинарник.

Натовп ще деякий час гув, а потім стих. Потім ударив дзвін. Данько Гостомислович зрозумів, що то витичівці почали хресний хід.

Несподівано до свинарника, сутулячись через низьку стелю, прокрався селянин, що пропонував відвести їх до князя, а поряд із ним хлопчик, що так допитувався, хто вони є.

— Це вони? — запитав чоловік у хлопчика, і той ствердно кивнув головою. Чоловік витяг кляпи у них із рота.

— Хто єсте будете?

— Татарські вивідувачі! Хіба не знаєш? — сплюнув кривавою слиною Данько Гостомислович.

— Ну ж бо! Не гарячкуйте! Якби не я, то вже подерли б вас люди на смерть!.. То як вас звати? Мене — Рижій, я тут бондар. А ось це Веселун, син мій.

— Добре ж у вас зустрічають!.. А звати мене Данько, син Гостомисла, я гридень князя Мстислава Чернігівського. А це мій онук, Левко. Були в поході у Дике поле. Та руським полкам не пощастило. Тепер ось тікаємо від татар.

— А куди тікаєте?

— Туди, де люди візьмуться за мечі, а не за кадила, щоб захистити рідну землю.

— А хіба не вірите ви, що татари наслані на нас за гріхи наші? — Рижій примружив око так хитро, як оце мружився малий Веселун.

— За гріхи… Так, за гріхи! Що князі чубляться і плювати вони хотіли на землю Руську!.. За русичів, що геть схолопились і тільки спину гнути вміють перед наїзниками, а не хочуть взяти списа до рук!..

— Ось тепер вірю, що ви не татарські вивідувачі!.. — Рижій розрізав пута дарованим ножем. — А що ти трьох татар зарубав — не брешеш?

— Хай собака бреше!

— Тоді вам у Чернігів треба. Там, кажуть, князь Василько Ростовський із дружиною сидить. Не встиг він прийти до наших князів на поміч вчасно, а тепер не знає, що робити.

— Ми йому підкажемо. Виведи нас, добрий чоловіче, звідси, щоб ми могли втекти.

— Добре.

Вони вийшли на Божий світ. Десь, із-за околиць, долинав спів хресного ходу.

Рижій підвів їх кошлатого коника.

— Ану, гляну, що вони там співають, — сказав Данько Гостомислович і сів у сідло.

Втікачі разом із Рижієм та Веселуном проїхали безлюдним Витичевом до частоколу і визирнули з-за нього.

Хресний хід, на який вийшло майже все село — старі, жінки, діти, — вже вкотре обходив Витичів. «Господи, помилуй! Господи, помилуй!» — долинуло до них.

— Батьку, глянь! — Веселун указав рукою на хмаринку куряви, що дорогою швидко наближалась до хресного ходу.

— Татари! — вихопилося одночасно із грудей Данька Гостомисловича та Левка.

Хмаринка вже перетворилася на справжній вихор, і ось на юрбу беззахисних людей вилетіли кілька десятків татарських вершників з оголеними кривими мечами. Засвистіли стріли, почулися перші зойки поранених. Спів урвався, а наступної миті юрба заголосила диким лементом і кинулася геть. Та куди пішому від кінного! Татари наганяли селян і безжалісно рубали всіх.

— Там мамка! Мамка наша! — закричав Веселун. Левко спритно затулив його рот долонею. Данько Гостомислович повернувся до зблідлого як смерть Рижія.

— Тікаймо з нами до Чернігова!

Рижій заперечливо затряс головою.

— Ні! Ні! — він кинувся до найближчого тину, вихопив кілок і перемахнув через частокіл.

— Загинеш, дурню! —