Читати книгу - "Сонети. Світовий сонет"

Нічого не жадаю, тільки жду, Щоб знов підняти крону молоду І розцвісти в зеленому розмаю.

1972

ПОРТРЕТИ
ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ Як він в шатро зайшов навколішки до хана, Ганьба спекла язик, наповнилась гортань Прокльонами, а хан сказав: «Даниле, встань! Князеві повзати? Це навичка погана. Ти другом будь мені. Ножа чи буздугана На мене не готуй і чесно сплачуй дань, Та не плекай в душі державних пожадань, Бо краща голова жива, ніж бездиханна!» Данило промовчав. Принизливі права На свій престол дістав, як в очі — посвист пуги; В Галичину примчав, як буря степова. Він шикував полки, мечі із харалуги Кував і будував державу з болю й туги, За честю й правдою болючого єства.

1999

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ Закопані московські коругви Під Конотопом, на кривавім полі, Гниють чи сунуть на Чигрин поволі, Вилазячи, як та вужва, з трави? Ти думай! Не зрікайся булави! Вже заряджають вороги пістолі, Щоб осмалити твої груди голі — Шануйся! Влади не віддай! Живи! Та він таки пішов на поклик черні, І від гетьманства передав ключі В слабенькі руки, в помисли мізерні… Вернись! Поклич! Ми встанемо вночі І знов зупиним орди людожерні, Поклянемося на твоїм мечі!

1999

ПИЛИП ОРЛИК Чорнило, і папір, і лампа — на столі, В руці — перо з крила, у спогаді — латина, Він конституцію писав. Була хвилина, Коли він Богом жив, ще Орлик, не Орлі. В народів є царі, султани й королі, Клейнод володаря йде від отця до сина. Ми ж вибиратимем вождя, бо ми — єдина Безглавна нація на цій сумній землі. «Зашвидко ми з біди погнались в демократи, Монарха треба нам», — гуділи козаки, — І я між ними був, пробач мені, мій брате! А він замислював державу на віки, І час його настав, коли воскресла мати, І випав царський жезл з московської руки.

1999

ОЛЕКСІЙ РОЗУМОВСЬКИЙ Козацький син з царицею в постелі — В підлозі аж потріскують клинці. А за дверима — слуги, як мерці, А в глибі ночі — солов'їні трелі. Що з цього буде? Церква в Козельці, Струнка дзвіниця зодчого Растреллі, І гетьман України, й невеселі Родини Розумовських манівці. Твоя імператриця, мій козаче, Та ти — не імператор, не владар, Ти тільки майстер пестощів, одначе Не випалився твій вогонь задар, Бо твоє серце голосне й тремтяче У дзвоні б'є, аж глухне паламар.

1999

СИМОН ПЕТЛЮРА Життя апостола, козацька кров, як фана,[2]