Читати книгу - "Автограф для слідчого"

випалених сонцем узвиш здавалося нереальним, вигаданим, іграшковим: наче велетень бавився в піску, нагріб купу, а потім наліпив формочкою різні кубики й прямокутники, провів між ними лінії, утворивши вузькі вулички, площі.

Ця ілюзія іграшковості не зникала аж до останньої хвилини, поки не повернули на асфальтову стрічку, що в’юнилася поміж схилами горбів і нарешті привела їх до Ассізі. Лише тут будинки перестали видаватися маленькими й дитячими — в’їхали у звичайне провінційне італійське містечко; такі люблять показувати в кінофільмах: вужчих вулиць, певно, нема в усьому світі, при бажанні сусіди можуть через вулицю потиснути один одному руки; численні повороти, круті завулки, глухі кам’яні стіни, а під усім цим на схилах горба — виноградники й кипариси.

Гюнтер пристроївся за туристським автобусом і не помилився, бо через кілька хвилин вони стояли на центральній площі міста: праворуч нижній собор Сан-Франческо з гробницею святого Франціска Ассі-зького, ліворуч — монастир, верхній собор Сан-Франческо з фресками Чимабуе, трохи далі — жіноча обитель Сан-Доміано. Про все це вони дізналися одразу після приїзду: туристи висипали з автобуса, й гід одразу почав знайомити їх з місцевими пам’ятками старовини.

Слава богу, в Ассізі, як і в багатьох подібних італійських містечках, що мають або визначного святого, або фонтани, або собор з фресками Джотто й тому користуються увагою туристів, було кілька маленьких готелів, що нагадували скоріше бруднуваті й некомфортабельно умебльовані кімнати, — один із них примостився поруч з собором, і Карл запропонував зупинитися саме тут. Це влаштовувало й Аннет, яка вже переглядала кольорові проспекти в найближчому кіоску, і Гюнтера, що негайно зайняв місце в готельній тратторії, замовивши пляшку кислого червоного вина.

Карл теж не відмовився від склянки. Угамувавши спрагу, запитав хазяїна тратторії про отця Людвіга й почув відповідь, що той знає такого поважного священнослужителя, та й, взагалі, хто в Ассізі не знає отця Людвіга, бо в Ассізі кожен мешканець знає іншого, а отця Пфердменгеса не знати просто неможливо.

Хазяїн раптом обірвав цю темпераментно виголошену тираду, розчинив скляні двері й замахав руками просто перед носом молодого послушника в чорній сутані, зупинив його й покликав Карла.

— Оцьому синьйору потрібен отець Людвіг!.. — почав голосно, мало не на всю площу, й Карл вимушений був обірвати його, пояснивши, що справді має приватну справу до отця Пфердменгеса, й чи не візьме послушник на себе труд вказати йому, де той мешкає.

— Отець Людвіг відпочивають, — пояснив послушник, обмацуючи Карла цікавими очима. — Вони підводяться о п’ятій, потім молитва, кава — раніше, ніж о шостій, він вас не прийме.

— І де бути о шостій?

— Але ж мені потрібно знати, хоча б дещо, у якій справі пан турбуватиме отця Людвіга.

Карл лише зміряв послушника насмішкуватим поглядом, і той відступив.

Умовились, що Карл чекатиме біля входу до монастиря. До шостої було ще чимало часу, й Карл із Аннет спустились до усипальні Франціска Ассізького, розташованої в нижньому соборі. Тут стояла прохолода, пахло ладаном і ще чимось солодкавим — запах, який супроводжує мощі в церквах, підвалах і печерах усього світу.

Усипальня справляла величне враження: всюди багато золота, полірований граніт і мармур, важкий оксамит. Аннет зупинилась, вражена, постояла трохи й шепнула Карлові, що святому Франціску лежати тут, певно, незручно — він усе життя проповідував аскетизм, а ченці його ордену свого часу відмовлялись не лише від розкошів — елементарних людських благ.

Карл усміхнувся, згадавши цікавого послушника, щоки якого аж червоніли, мабуть, щодня їв м’ясо й не обмежував себе порціями. А отець Людвіг Пферд-менгес, який відпочиває по дві години після обіду! Чудові нащадки святого жебрака!..

Але що вдієш, кожен влаштовується, як може, й акції Франціска Ассізького тим і гарні, що за весь час ніколи не падали й грають лише на підвищення…

Ці думки трохи засмутили Карла, та подумав, що, зрештою, наплювати на спосіб життя монахів. Він повів Аннет обідати, бо годинник показував уже по четвертій, і всі порядні люди, напевно, вже давно й забули думати про обід.

Встали з-за столу на початку шостої, сонце схилилося вже до заходу, й на площу перед тратторією впали довгі тіні. Карл зійшов на другий поверх, де їм відвели кімнати, й прийняв душ. Витягнув із валізи білу лляну сорочку, вона трохи холодила й не липла до тіла. Піджак потримав у руці, однак лише думка про те, що треба вийти в ньому на вуличну спеку, викликала огиду.

У Карла лишалося кілька хвилин — вони посиділи втрьох, не розмовляючи: про все вже було переговорено, всі хвилювались, та намагались не виказувати хвилювання. Нарешті Карл підвівся, помахав недбало рукою.

— Не затримуйся, — попросила Аннет.

— Звичайно. Мені приємніше дивитися на вас, ніж на найсимпатичнішого з ченців!

Аннет і Гюнтер бачили, як Карл проминув площу, обійшов автобуси й зник за рогом собору. Ще здалеку побачив біля монастирської брами цікавого послушника — той сидів на лавці в затінку й читав молитовник.

Карл міг закластись, що спритний ченчик побачив його вже давно, але той відірвав очі від книжки лише тоді, коли Карл сів поруч. Мовив:

— На вас чекають у саду. Я проведу.

Отець Людвіг Пфердменгес гуляв по тінистій алеї. Він беріг своє здоров’я і, коли тільки міг, намагався рухатися й більше бувати на свіжому повітрі. Побачивши послушника з чоловіком, який просив у нього аудієнції, зупинився за деревом, розглядаючи: ніколи не завадить побачити майбутнього співбесідника раніше, ніж він тебе; скільки разів отець Людвіг вигравав на цьому — іноді фора всього лише в кілька секунд давала йому величезну перевагу.

Але зовнішність юнака, що йшов за ченцем, нічого не підказала Пфердменгесу: міг бути і філософом, що визнає богословські науки, і посланцем звідти — за старою звичкою отець Людвіг навіть у думках не уточнював — звідки: скільки їх пройшло через його руки, спочатку есесівців, які спалили десь свої мундири, потім просто кур’єрів чи представників від організацій, котрі бажали б налагодити зв’язки з емігрантами в Іспанії чи Південній Америці: раніше, щоправда, приїжджали люди солідні, колишні колеги Пфердменгеса по партії, але