Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

технічно «досконалий» літак, нині потрібно на те саме мільйонів. Якщо ми хочемо, щоб наука про Україну була на такому рівні, як наука про Францію, Англію, Росію, Америку, то ми мусимо дати тій науці таку саму матеріальну базу. Тут, очевидно, малий літачок не зможе рівнятися з суперсонічним джетом. Отже, ми мусимо за таку науку про Україну платити гроші, і то великі гроші, так само, як за науку про Францію і Англію французи і англійці платять великі мільйони».

Учений наголошував: просвітянський анальфабетизм – випадкові курси українознавства, часто читані випадковими в науці людьми, жодною мірою не зарадять у справі поширення на весь світ справді серйозних, справді аргументованих даних про Україну. Вони тільки творять приємну ілюзію, нібито в цьому розумінні у нас щось діється. Якщо ж говорити про все те відверто, то з усією повагою до аматорів просвітництва і їхніх зусиль можна сказати: то все-таки – не висока наука, не її вищий пілотаж на суперсучасних літаках.

Смілива й зухвала ідея групувала однодумців та їхніх опонентів.

У Торонто зорганізувався спеціальний комітет для збирання коштів, що мали стати матеріальною базою. Хто його міг очолити? Звичайно ж, Петро Яцик. Підсумки акції в Канаді – 140 000 доларів. Сам же Яцик доплюсував до них од себе 340 000. Коментарі, як мовиться в такому випадку, зайві. Його роль у народженні української інституції при Гарвардському університеті важко перебільшити. І знову ж – не тільки як жертводавця, а й організатора, агітатора, оскільки майже на кожному кроці в Канаді довелося долати упередження (нас, мовляв, не обходять американські справи!), нерозуміння (навіщо нам той Гарвард – маємо вдосталь своїх інституцій по світу!) і відвертий бойкот з використанням демагогічних фраз на зразок того, що це буцімто зрада інтересів Канади, що такий центр мав би бути організований не там, а тут.

Отже, вчасна й дорогоцінна ідея перемогла. Гарвард став торжеством реалістичного підходу до українських проблем, раціонального їх вирішення шляхом побудови оборонної вежі (ще раз скористаюся тут образним висловом Яцика).

У виданому вже 1976 року довідникові про науковий заклад читаємо: «Український Гарвард – це наша українська інвестиція, яка, як і кожна інша інвестиція, одного року дає більші приходи, іншого – менші, а часом взагалі не дає. Все це залежить від того, як тою інвестицією будуть господарити сьогодні, завтра… Але при цьому всьому одне є певне, що коли хтось інвестиції не має – той не може очікувати зиску, це той біблійний слуга, що закопав свій талант. Життєва практика доказала, що краще є ризикуючи інвестувати, чим «закопувати талант», щоб і його не втратити… Нам здається, що українська інвестиція в Гарварді – Українському Гарварді – це дуже мінімальне ризико і тому заслуговує на всесторонню піддержку всіх українців. Інвестиція в Гарвардському університеті має подвійний характер: по-перше, гроші, що їх складає громада, зберігаються і відсотки з них фінансуватимуть три катедри та Науково-Дослідчий інститут, які даватимуть найважливіший для української громади відсоток – українських учених; по-друге, наша фундація є запорукою, що Українознавчі Катедри існуватимуть у Гарварді постійно і не будуть об'єктом політичної чи економічної кон'юнктури, як це є з тими студіями, що залежать від урядових фінансових дотацій, т. зв. «грантів». Отже, ця фундація є запорукою стабільности українознавчих студій, а що найважливіше, їх тяглости. Це є власна ставка на власні сили».

Вельми істотна подробиця. На сьогодні вже одинадцять відомих у науковому світі українських професорів посіли місця в університетах Канади. Це дуже важливо для їхнього професійного авторитету: вони підготовлені саме в Гарварді, а не в якійсь там науковій провінції.

Плани, сподівання та пожертви вже почали успішно виправдовувати себе.

Консервативні настанови багатьох людей з української громади в Канаді й звичайнісінькі інтриги не стали непереборною перепоною для торжества такої важливої для світового українства ідеї.

До речі, співробітництво Петра Яцика і Володимира Кубійовича тривало майже три десятиріччя. Бізнесмен допомагав збирати фонди, без яких енциклопедія не могла б з'явитися в світ. Десять років біографії підприємця найбезпосереднішим чином пов'язано з Гарвардом.

Доктор Андрій Сливоцький, спостерігаючи за діяльністю Петра Яцика, звернув увагу на улюблені вислови цього чоловіка, в яких концентруються прикметні риси його світогляду й характеру: «Життя – це творчість», «Труднощі створені, щоб їх переборювати», «До сильних світ належить», «Кожний може віднайти й виплекати в собі силу».

«Ці прислів'я знаходять своє застосування передусім у будівельному підприємстві Петра Яцика, що зазнало феноменального розвитку, – писав А. Сливоцький на сторінках газети «Свобода». – Треба відзначити, що надзвичайно приємно та повчально спостерігати Петра Яцика при роботі. Спостерігаються деякі основні риси – рішучість, наполегливість, терпеливість, ясне бачення цілі та успішний хід до її здійснення. Для молодої української людини цей взірець дії має колосальну виховну вартість тому, що він зосереджує увагу на успіхи, а не на узвичаєній зосередженості на наріканнях на гостру конкуренцію та вболіваннях над утраченою нагодою та успіхом інших. Коли розуміти культуру даної нації широко та правильно, себто як сукупність творчості всіх прошарків суспільства – мистців, фахівців підприємств, – тоді ця підприємницька праця виринає не тільки як великий осяг, але також як значущий та плідний приклад для наслідування».

На глибоке переконання А. Сливоцького, «почерк» і досвід бізнесмена Яцика значною мірою зумовили особливості його діяльності для створення українських наукових центрів.

Було також і несподіване психологічне відкриття, що змусило бізнесмена задуматися над тим, якими уявляють нас інші народи…

ПЕТРО ЯЦИК:

Якось я говорив з професором Омеляном Пріцаком, і мене вразила така його фраза: «Братику, та ми ж не маємо своєї історії!» Мені важко було в те повірити. Пріцак пояснював: по-перше, кожен курс історії неодмінно повинен бути освячений іменем якогось відомого в світі наукового центру, з яким і пов'язують його народження; по-друге, хто, крім самих українців, прочитає твори Грушевського, або Дорошенка, чи Крип'якевича? Світ української мови не знає і знати не хоче. Мабуть, ми самі в тому значною мірою винні. Мусимо рахуватися з панівним становищем англійської, якою читають у всіх кінцях планети. Ту реальність нам ніяк не змінити.

Потім я часто думав над