Читати книгу - "Сміливий чунг"

іншими з своєю маленькою помою. Були й інші поми, які теж недавно народили й так само не могли швидко йти. Група не чекала тільки старих чунгів, коли ті відставали, бо вони все одно мали вмерти. І кожен старий чунг, що відставав від групи, одразу випадав із пам’яті усіх чунгів, і вже ніхто ніколи не згадував про нього, ніхто не відчував його відсутності. Так сталося з Старою помою й Великим чунгом, така ж доля спіткала й старого чунга, якому виг перегриз горло. Та коли народжувала якась пома, кожен чунг зобов’язаний був на неї чекати і кожен дорослий чунг мусив оберігати малого чунга від небезпеки.

Чунги, поки не звикли до голого животика маленької поми, часто оточували Брунатну пому і з цікавістю розглядали її. Поприсідавши навколо й звісивши руки між коліна, вони втуплювали очі у її голий животик та все дивувалися, що вона могла народитись серед них.

За цей час від групи відстало ще двоє старих чунгів, одну молоду пому зажер мо-ка, а троє чунгів померли самі після тривалого кашлю. Зате до групи приєдналися дорослі чунг і пома з маленьким чунгом, а потім ще дві поми народили, і чунги знову були вражені, помітивши, що одна маленька пома також була з голим животиком.

Ішли чунги дуже повільно, живилися в основному корінням та цибулинами, і тільки час від часу їм вдавалося вбити і з’їсти якусь тварину. Земля тут була дуже тверда, і їм доводилось затрачати немало зусиль і праці, щоб викопати який корінь. До того ж, гострі камені, які вони знаходили в цій долині, легко кришилися й часто ранили їм пальці, тому доводилось бути дуже обережними. Так, тепер уже виявлялося недостатнім тільки шукати й знаходити яку-небудь поживу — треба було її ще й добувати. Чунги мусили вибирати лише твердий камінь і то такий, щоб його можна було зручно тримати; треба було ще й стежити, щоб ненароком не розбити або не порізати собі пальця, і знати, як камінь краще обхопити пальцями, аби було зручніше копати. Потім належало дбайливо обчистити кожну цибулину, бо налипла на неї земля неприємно хрумтіла на зубах, і чунги гидливо морщилися й плювались. А ще ж треба було дбати й про маленьких чунгів, які не могли самі викопувати коріння та Цибулини, готувати собі лігво з трави та хмизу, бо не завжди ж можна було знайти зручну печеру, а вночі просто неба було дуже холодно. Нарешті, хтось мусив збирати й зносити на купи каміння, і це було справжнісінькою мукою для чунгів. Та вони не вміли ремствувати й не нарікали на це, бо розуміли, що без такої праці не могли б вижити. І оте безнастанне копання землі, оте невпинне обмацування й шукання давали все більше можливостей вправлятися пальцям на їх руках, тоді як пальці на ногах лишалися нерухомими і поступово втрачали свою колишню гнучкість. Те, що вони завжди носили з собою камінь або ломаку, що весь час підкопували кущі, шукаючи поживи, зробило їхні пальці на руках такими сильними й чутливими, що чунги вже могли цілком вільно протиставляти їх один одному. Маленькі чунги вже й народжувалися з вправними пальцями на руках.

Ще довго чунги йшли широкою долиною, та ось вона скінчилася, і чунги піднялися на високе плато. Дерева тут були ніби ще вищими і ще стрункішими, а кущів з солодким корінням росло ще менше, і чунги їли тільки м’ясо. А щоб зловити якусь тварину, вони розділялися на дві великі групи. Одна з цих груп відходила якомога далі і, сполохавши тварину своїм криком, гнала її до другої групи. В такий спосіб чунги ловили то теп-тепа, то дже чи івода, а то якось оточили й важкого му та, вбили його і всі наїлися досхочу.

На плато було значно холодніше, ніж у долині, а одного разу небо потемніло і опустилося так низько, що ніби аж постинало верхівки дерев. Деякі тварини раптом кинулися бігти й тривожно завили. Здалеку, з півночі, долинув оглушливий гуркіт, голосний шум і свист, і чунгам здавалося, що це лунають гучні кроки того всевладного «когось», який невідступно жене їх з півночі на південь, страшного грау, великого, мов та гора. Налякавшись, що цей грау наздожене й уб’є їх, чунги заскімлили й теж побігли. Та, мабуть, страшний грау вже помітив їх, бо раптом ревнув з такою силою і накинувся на них з такою люттю, що аж дерева позгиналися і сумно застогнали. Навислі скелі почали тріскатися й падали вниз. Небо теж затремтіло й заревло, кошлаті хмари помчали над землею, і вже не стало видно ні скель, ані дерев. Страшний звір з несамовитим гнівом почав трощити дерева й ламати скелі з такою силою, що навіть мо-ка і хо-хо заревли з жаху. Буйні вихори вдарили з усіх боків, і вже не видно було нічого, крім розлютованих хмар білого піску, що налітали невідомо звідки, і не чути нічого, крім страхітливого реву й гуркоту.

Рятуючись від цієї страшної білої бурі, очманілі чунги поховалися під навислою скелею, тісно притулившись один до одного. Ніхто вже ні про що не думав, усі міцно трималися один за одного, щоб не порозкидала їх буря й не знищила. Ревіння вітру й страшний гуркіт бив їх у вуха, і чунгам здавалося, що вони вже осліпли й оглухли. Величезна скеля, під якою вони прихистилися, раз у раз здригалася. Над головами у них шуміли високі дерева. Бідна уява чунгів нездатна була намалювати великого й страшного звіра, що так осатаніло нищив ліс і з такою легкістю виривав з корінням вікові дерева. З переляку вони зовсім втратили розум і, коли відчували, що буря налітає на них, намагаючись відірвати од скелі, усі мимоволі пригиналися і чіплялись за виступи скелі та за кущі, які росли в тріщинах. І довго вони лишалися так, не сміючи навіть підняти голів. Зрештою, страшний звір, мабуть, вирішив, що вони вже мертві. Він ще раз ревнув з усієї сили, дав їм спокій і кинувся з плато наздоганяти інших тварин і чунгів, нищити інші ліси. Його гнівний рев почав віддалятися, гуркіт кроків стихати, розлючені хмари та вихори теж майнули слідом за ним, і небо знову почало підніматися вгору.

Тоді чунги з острахом попідводили голови й почали