Читати книгу - "Ліки від страху"

— Природно, що дати я не пам'ятаю, але безсумнівно те, що Володя дуже добре, ну просто винятково вдало працював з моїм чоловіком. Адже Олександр багато в чому йому допоміг, підказав, спрямував його, так би мовити, огранив його талант. А той раптом одного чудового дня влаштував істерику, й все полетіло шкереберть.

— Через що ж він влаштував істерику?

— Якийсь у них скандал виник на роботі, Володя неправильно лікував хвору, й Олександрові довелося втрутитися і висловити принципову точку зору. При цьому Олександр і в гадці не мав карати Лижина чи застосовувати до нього якісь там заходи, але той раптом став у позу й покинув лабораторію.

— Ви не припускаєте думки, що Лижин міг мати на це підстави, скажімо, морального характеру?

— Та про що ви говорите? Я гадаю, що він занадто розхвилювався і в ньому прорвалася стримувана багато років заздрість…

— Заздрість? — перепитав я. — А в чому Лижин міг заздрити Панафідіну?

Ольга засміялася. Вона щиро сміялася з наївності мого запитання: першому-ліпшому профанові зрозуміло, в чому невдаха лаборант може заздрити молодому докторові наук, завідуючому лабораторією, з яким колись сидів на одній інститутській лаві. Ольга сміялася, демонструючи чудові рівні білі зубки без жодної пломбочки, і я бачив тільки, що її іклечка довші, ніж решта зубів, і, мабуть, вельми гостренькі.

— Невже ви бодай на мить припускаєте, що Лижин міг повірити, нібито ній хоча б на гран менш талановитий, ніж Олександр? Але в Олександра все в житті виходило так, як він хотів, а у Лижина нічого не вийшло — звідси й заздрість. Та, на жаль, заздрісник сам собі перший ворог, — переконано виголосила Ольга.

— Ви вважаєте, що Лижин сам собі нашкодив?

— Авжеж! Бо ж він дуже здібна людина, хоч і страшенно неорганізований. Під керівництвом Олександра він зміг би дуже багато досягти — з його допомогою і підтримкою. А так — втратив чудове місце, працює в якійсь допотопній лабораторії, носиться з божевільними ідеями…

Я перебив її:

— Вибачте, а чому ви думаєте, що лижинські ідеї божевільні? Адже, наскільки я зрозумів, чоловік ваш займається тими ж проблемами?

Ольга буквально на очах втрачала повагу до мене: неможливо серйозно розмовляти з людиною, яка одночасно висловлює стільки дурниць.

— Ну, що ви порівнюєте, дорогий мій! — В її голосі з'явилися поблажливі нотки. — Уже скільки років ціла лабораторія, цілий ансамбль кваліфікованих спеціалістів не можуть отримати стійких результатів, і ви порівнюєте їхню роботу із зусиллями нехай і талановитого, але все-таки самоука?

— Хіба Лижин — самоук? — запитав я.

— Це я, мабуть, неправильно висловилася. Лижин не самоук, я хотіла сказати, що він — кустар. У наш час наука так не твориться…

— Можливо, — сказав, я. — Можливо, зараз наука й не твориться так. Але я цілковито впевнений, що в усі часи науку творили, творять і будуть творити люди однієї породи.

— Не зрозуміла. Що ви цим хочете сказати?

— Що якби не народився Ейнштейн, навряд чи його замінив би цілий фізичний інститут. Принаймні — бозна-скільки років, може, десятиліть…

Ольга похитала головою:

— Вчений світ уже стояв на порозі відкриття, просто Ейнштейн усіх випередив.

— Отож переступати пороги, біля яких зупиняється вчений світ, це, по-моєму, і в покликання людей, про яких ми говоримо. Я чув історію — не знаю, чесно кажучи, анекдот чи правда, — нібито у двадцяті роки старші провінційний рахівник сформулював ледве не на базі елементарної алгебри теорію відносності. Але цю людину природа створила як резерв на випадок невдачі з Ейнштейном.

— Це ненауковий підхід, — уперто схилила голову Ольга, й рівні її зубки блиснули з-під дбайливо нафарбованих губ. — І вже, у будь-якому випадку, до Лижина не має жодного відношення.

— Можливо, — погодивсь я. — Я і не підношу свої погляди до висоти наукової теорії. Що ж до Лижина, то я якраз чув, що в нього є результати досить серйозні.

— Дурниці все це, — категорично заявила Ольга. — Порожні балачки, і якби Лижин навіть отримав щось, то це не наукове відкриття, а артефакт.

Я згадав повір'я, буцімто чоловік і жінка, прогнивши разом багато років, стають схожими одне на одного. Стосовно до Панафідіних це виглядало кумедно, бо якщо вже й була Ольга схожа на свого чоловіка, то це була схожість талановито виконаної карикатури з оригіналом. Її наївне і водночас категоричне заперечення речей, явищ, вчинків, на яких вона не розумілася, яким не могла бути суддею, просто багато чого не розуміла, — усе це дужо дратувало мене. Але я незворушно продовжував розпитувати Ольгу:

— Давно ви знаєте Лижина?

— Ну, Володю я знаю тисячу років, ми з ним були знайомі ще до Олександра. Лижин навіть колись упадав за мною.

— Та-ак? Цікаво…

— Ах, усе це так незапам'ятно давно було! Навіть не віриться, що воно справді з нами відбувалося. Можливо, тому, що все було ще дуже по-дитячому — красиво, чисто. І у Володі тоді було просто юнацьке захоплення. На біду, серйозне почуття оволоділо ним набагато пізніше…

— Чому на біду?

Ольга стрепенулася, наче спіймала себе на тому, що, розчулившись, прохопилася словом, сказала те, про що зараз не слід було говорити, або принаймні не з міліцейським же інспектором, а може, взагалі не варто було торкати, безглуздо й намарне, майже загоєний струп давніх прикрощів. Але вона сказала «на біду», й треба було якось закрити цю тому.

— Та дуже якось невдало вийшло в нього. Але, повірте, до справи це не має анінайменшого відношення.

— Ольго Іллівно, зрозумійте мене, я не «копаю матеріал» на Лижина. Справа в тому, що транквілізатор, над яким працювали Лижин і ваш чоловік, або якийсь дуже схожий препарат, втрапив до рук небезпечних злочинців. І мені треба обов'язково добратися до істини…

— Дурниці які! — сердито змахнула руками Ольга. — Вони обидва не можуть мати ніякого підношення до злочинців!

Я усміхнувся:

— Між іншим, я й не думаю, що професор Панафідін