Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

вулицями Клермон-Феррана і знищувала бошів.

Йому й на думку не спадало, що росіянин міг утекти з концтабору.

— Ти мусиш подбати про надійну схованку, де він почекає, поки ми переправимо його до макі.

Альбер Перрішон був певен, що вони знайдуть росіянина. Так само, як і в тому, що він битиметься на їхньому боці.

…Андре машинально глянув на майдан, вже оповитий сутінками, і здригнувся.

«Ота жінка в під'їзді, що виймає носову хустку з сумочки, це ж Анрієт!»

Він притулився лобом до холодної шибки, вдивляючись у темряву.

«Анрієт? Чи ні? Так, це вона».

Він одразу впізнав знайому постать, хоч і не міг розглянути обличчя жінки, яка стояла нерухомо і, здавалося, з цікавістю дивилася на будинок, де містилася страхувальна контора.

«Анрієт! Хай їй чорт, що вона тут робить? Таке враження, ніби вистежує нас».

І раптом холодні мурашки пробігли по спині Андре. Його охопила неясна тривога, він відчував наближення непоправної катастрофи.

Андре спробував відігнати тривожні думки.

«Чому мене мусить хвилювати її присутність на цьому майдані? Боягузом стаю, чи що? Але все-таки, що вона там робить, у тому закутку? І чому дивиться в наш бік?»

Наче блискавка, майнула думка:

«Вона йшла за мною назирці!»

Нараз Андре згадав, що, йдучи на побачення до Альбера Перрішона, він зустрів Анрієт на площі Сен-П'єр. Ще мав час і запропонував навіть випити склянку вина. Це було, мабуть, хвилин сорок п'ять чи годину тому.

Він усе ще нічого не надумав, коли на майдан в'їхало авто. Відкрита військова машина. Вона нечутно під'їхала і стала біля тротуару. Минуло кілька секунд, але з неї ніхто не вийшов. Андре встиг прочитати на номері чорні літери: «Polizei». Гестапо!

Гаряча хвиля вдарила йому в скроні, в горлі пересохло і все тіло обм'якло.

«Гестапо!»

Друга машина під'їхала й стала позаду першої.

Андре рвучко обернувся і глянув на Альбера Перрішона. Серце так калатало в грудях, що йому здалося, ніби його удари лунають по всій кімнаті, як удари гонга.

— Мато!.. Гестапо!

Альбер Перрішон перепитав;

— Гестапо?

— Там! На майдані! Дві машини.

Андре не впізнав свого голосу. Проте страху він уже не відчував.

Альбер Перрішон підбіг до вікна.

З машин, тримаючи руки в кишенях, вийшло дванадцятеро чоловік, усі в капелюхах, пальтах і плащах. Троє з них щось хо вали під плащами.

«Автомати!»

П'ятеро лишилося на майдані, блокуючи всі виходи з нього, а решта попрямувала до під’їзду будинку, де містилося бюро страхувань.

Альбер Перрішон обернувся і кинув вглиб кімнати:

— Так, це гестапо, Ламбертене. І за нами Швидше, допоможи мені зрушити цю етажерку.

Вони поспіхом відсунули її, подряпавши на стіні шпалери.

Альбер нахилився, вийняв з підлоги три дощечки паркету, пошукав рукою в сховищі і витяг мисливську рушницю з вкороченими стволами, пачку патронів і дві гранати. Все це він поклав на стілець. Потім блискавично підскочив до великого чемодана, який стояв перед каміном. Коротко кинув:

— Затримай їх якнайдовше.

Андре Ведрін поглянув на нього і не зміг стримати посмішки, «От чортяка!»

Він підійшов до стільця, взяв рушницю, зарядив її, а коробку з набоями і дві гранати поклав у кишені.

Перрішон уже відкрив чемодан і квапливо почав складати папки, що стояли на етажерці.

Тоді Андре пішов до дверей, минув маленьку кімнату, в якій колись мешкав молодий співробітник Гастон, обережно прочинив вхідні двері, визирнув на сходи і вийшов з бюро. Він тихенько піднявся сходами, зупинився напівдорозі до третього поверху і причаївся в темряві.

Йому раптом стало весело. Він знав, що вони обов'язково виплутаються з біди, і до нього повернувся спокій.

«Якщо Альбер Перрішон ховає всі документи і досьє, значить, він певен, що ми втечемо. Все у нього завжди передбачено… Що за людина! Про все подумає заздалегідь. Ніколи не покладається на випадок. От тобі й Мато! Такі хлопці, як він, мусять бути…»

Він не встиг додумати до кінця, якими мусять бути хлопці, такі, як Мато. Двері внизу тихенько зарипіли, холодний струмінь повітря знадвору повіяв в обличчя Альберу, і він почув обережні кроки у вестибюлі.

«Вони вже тут!»

Серце закалатало так, наче хотіло вискочити з грудей, і він відчув, як обличчя і спина поволі стають мокрими од поту.

«Хтось із них зараз дістане квиток у рай».

Старовинний електричний ліхтар біля поручнів тьмяно освітлював сходи, які трохи нижче зникали в темряві.

«Вони йдуть нагору!»

Андре зціпив зуби, і гнів, той гнів, що п’янить, наче склянка вина, примусив його забути все.

«Перш ніж вони нас візьмуть, ми їм, гадам, поскубемо пір'ячко!»

Ще б трохи, і він не витримав би й скочив на ноги. Ну, йдіть же, йдіть швидше! Зараз він думав лише про рушницю, яку міцно стискав у руках, тримаючи пальці на гашетці.

На тлі стіни, позаду освітлених сходів, з'явилася невиразна тінь, потім друга. Легке шарудіння кроків і ледь чутне дихання.

«Ну, підходьте ближче!.. Підходьте, ну ж бо!.. Так. Ну, ще трохи…»

Андре натиснув на гашетку.

Хто б міг подумати, що мисливська рушниця стріляє так гучно!

Брязнув об кам'яну підлогу електричний ліхтар, почувся хрипкий стогін, щось м'яко упало на сходи. І мовчання. Секунда? Дві? Потім хтось із криком побіг униз.

Андре Ведрін підвівся і вистрілив удруге, навмання, під сходову площадку.

Зойк.

«Ага, ще один?! Вони тікають, як кролі».