Читати книгу - "Слідами змови"

бовваніли урвища й глибокі долини, що їх уже заповнювала багряна вечірня імла. Верхній закрут озера здавався звідціля склянкою із щербатими краями. По його гладіні були розкидані вбрані у зелень острівці, крихітні, наче бджоли.

Тут, угорі, був ще ясний день, і мусянжове сонце сяяло крізь ополонки у хмарах. До хмар уже було зовсім недалечко.

Я, очевидячки, минув зручні стежки, що ведуть через хребет, і зараз сходив народну з найголовніших вершин, можливо, на сам Гелвелін. Треба було йти обережно, так обережно, як тільки дозволяли двоногі хорти, що женуться за мною. В цих місцях були страшні провалля. Я боявся не їх, а боявся, що потраплю в глухий кут, де мені доведеться або стрибнути в прірву або попасти до рук переслідувачів. Хтозна ще, чи туман мені стане в пригоді, чи призведе до загибелі.

Нині я знаю, де ми блукали того вечора. Я навіть полюбив ті похмурі місця. Але тоді, коли я потрапив туди вперше, зацькований, як дикий звір, я відчував лише жах.

Цілу милю я йшов довгим, порослим травою кряжем. Подекуди схил був такий пологий, що я навіть підбігав. Нарешті я видерся на вершечок і, огледівшись, побачив, що опинився на лівому краю гірського пасма, яке велетенською підковою вигиналося над глибоченною прірвою.

Передо мною, наче лезо ножа, простягався високий гребінь, оточений з обох боків урвищами сотні футів завглибшки. Я сказав: наче лезо ножа? Краще було б порівняти його з пилкою, бо він увесь наїжачився гострими зубцями.

Праворуч, з протилежного боку величезної ями, височів другий кінець підкови — ще одне гірське пасмо, що спадало в таку саму бездонну прірву. Там, де сходились докупи обидва пасма, височіло кам'яне громаддя, що здіймалося вище за всі гори. Вже тоді я зрозумів, що це може бути лише Гелвелін, хоч його обриси були сховані за купами хмар, котрі мчали небосхилом.

Я озирнувся. Чоловік у зеленому трохи відстав, але його товариш, наче йому додалося сили, швидко наздоганяв мене.

Я повернувся лицем до скелястого гребеня і зусиллям волі примусив ноги, що нили від утоми, зрушитися з місця.

Над гребенем подував пронизливий вітер. Хоч як мені було жарко, але я зразу відчув його крижаний подих, що обпалював моє ледь прикрите тіло. Каміння стало слизьке від мряки. Навколо мене клубочилися хмари, скрадаючи барви краєвиду і затягуючи все сірою імлою. Проте туман не був такий густий, щоб сховати мене од ворогів.

Я шкандибав уперед, перелізаючи через скелі, протискаючись між ними, часом повисаючи над проваллям. Ліворуч, крізь уривки хмар, я бачив світ, що зникав у бездонній прірві. Недаремно ту прірву називали Пеклом. Праворуч — а саме цим боком гребеня я намагався йти — видно було внутрішню частину підкови. Там лежало велике озеро, оточене урвищами; воно нагадувало наше озеро біля Цитаделі, але було вчетверо більше. Часом я виразно бачив його чорну, як смола, поверхню, потім воно туманилося, наче дзеркало, і крізь хмару не можна було нічого розрізнити, крім непевного сріблястого мерехтіння.

Я вже не дихав, а хлипав. Ноги налилися оловом. З незліченних болючих саден плющила кров. Однак я не здавався, хоч і розумів, що наближається кінець.

В одному місці мені довелося видертися на плаский камінь і ступити кілька кроків по самісінькому гребеню, що спадав з обох боків у провалля. Триматися не було за що. Я випростався, але вітер гойднув мене, і на хвилину мені здалося, що я падаю. Я став навколішки і порачкував далі.

Ярдів через двадцять я озирнувся. Чоловік у червоному камзолі перебирався через небезпечне місце. Він упевнено розставив ноги і, нахилившись проти вітру, широко розчепірив руки, щоб зберегти рівновагу і щоб схопити мене…

Аби в мене був пістоль, я встрелив би його, як зайця. Але він знав, що я беззбройний. Він підходив ближче й ближче, і губи його скривилися в переможній усмішці.

Ще трохи, і гребінь лишиться позаду. Далі починався спуск, але спочатку треба було пролізти крізь розколину в скелях. За нею йшла вузька сідловина, котра, вигинаючись дугою, з'єднувала гребінь із пасмом гір. Скель далі не було — тільки непевний осип, мільйони дрібних камінців, серед яких де-не-де пробивалась пучками гірська трава.

Однак я не відразу знайшов ту розколину. Я помилився на кілька ярдів і опинився на прискалку, що нависав над проваллям. На мене війнуло холодом.

Я враз позадкував. Побачивши щілину між скелями, я почав злазити, обдираючи ноги об гостре каміння. Ця затримка коштувала мені дорого. Передо мною стояв чоловік у червоному камзолі.

— Ах ти, вовченя! — крикнув він відсапуючись і вишкірив зуби під чорними вусами. — Ти влаштував нам добрі гони!

Я знав, що вже не втечу, проте вирішив не здаватися. В мене була вигідна позиція і добра опора на ноги. Він же дивився на мене, як на вже спійману здобич, бачачи перед собою лише виснаженого і надто тендітного як на свої роки хлопчака.

Ми стояли один проти одного, дві комашки на вершині кам'яного велета. Ту мить вершина була для нас цілим світом. На сідловину набігла хмара. Щезло з очей озеро, зникло. Пекло. Все сховалося за пеленою білого туману. Ми ніби стояли на хмарі.

Червоний камзол був уже близько. Мій погляд спинився на коричневих штанях — ноги ступили на сусідній камінь і шукали опори. І тут мені сяйнула думка. Кожен, кому доводилось бороти ся, знає, що можна повалити хоч якого противника, коли знайдеш його вразливе місце і спрямуєш на нього усю свою силу.

Я стрибнув уперед, схопив його за ногу і сіпнув убік. Чолов'яга вилаявся і з жаху закричав. Він почав одбиватися вільною ногою; щастя моє, що він мене не вцілив, інакше я б полетів у провалля.

Я смикнув ще дужче. Не люблю про це згадувати, але один із нас мав загинути.

Нарешті він утратив рівновагу і полетів сторч головою на кам'яний осип — за десять футів нижче. Я сподівався, що він затримається там і лежатиме оглушений, а може й такий поранений,