Читати книгу - "Очікування шторму"

походження до жінки, яка йому подобається.

«Напевно, я переграю, — подумав він. — Чи так повинен поводитися власник чайхани з міста Баку? Може, навпаки, треба більше пихи? Адже їй належить на мені заробити. Я їй платитиму…»

Однак Вікторія дивилася на нього не як на замовника. Це було зрозуміло. Й Каїров пояснив:

— Він зустрівся з кинджалом.

— Романтична… але неприємна зустріч, — іронічно відповіла вона. Додала: — Побережи нас, доле, від цього.

— Побережи, — погодився він.

Вона провела долонею по волоссю, зігнувши при цьому руку якось особливо по-жіночому, наче це був рух із танцю, і продовжувала вивчаюче дивитися на Каїрова. І йому чомусь здалося, що їй приємно бачити його. Він навіть засумнівався, чи треба вигадувати замовлення для неіснуючої чайхани. Чи просто сказати: я побачив вас і прийшов.

— Чим можу бути корисна? — Це була звичайна, завчена фраза. Але в голосі тремтіли смішинки, подзвонювали дзвіночки.

Він підняв руку й зітхнув при цьому наче розгублено. Сказав:

— Можна мені прийти іншим разом?

— Чому ж?

— Взагалі-то я приїжджий.

— Це очевидно, — посміхнулася вона.

Посмішка обнадіяла Каїрова. Свято вірячи в кожне слово, він говорив:

— Я, звичайно, у справі. Але не лише в самій справі…

— У двох, — підказала Вікторія. Вона сіла на край столу й закинула ногу на ногу.

— Ви правильно мене зрозуміли… Я з Баку. В мене там чайхана. Й разом з родичами ми відкриваємо ресторан. Я побачив, які у вашому місті гарні реклами… Й побачив, яка гарна ви…

Вікторія, продовжуючи посміхатися, похитала головою:

— Дві справи не можна робити водночас. Давайте почнемо з основного. Яку ви хочете рекламу?

— Основне якраз навпаки…

— Спасибі за комплімент. — Вона говорила вже без посмішки.

Він зрозумів, що не можна зариватися. Свідомо відобразив на обличчі смуток і навіть маленьку образу. Підійшов до стіни і, позначивши рукою розміри майбутньої реклами, сказав:

— Я хотів би приблизно так… «Шашлики з карачаївського молочного баранчика, саціві, сацебелі та інші туземні й європейські страви, закуски, а також вина кращих фірм! Є умебльовані затишні кабінети. Грає симфонічний оркестр. Усе це можна одержати в щойно відчиненому ресторані-погребі «Булонський ліс».

— «Булонський ліс»! — скептично посміхнулася Вікторія. — В Баку? Може, краще щось східне.

— Східне? — образився Каїров. «Булонський ліс» здавався йому найвишуканішою назвою в світі.

— Звичайно, — не помітила образи Вікторія. — Припустимо, ваш ресторан можна назвати «Лампа Алладіна». Замовити спеціальні лампи. Я зроблю ескіз. Розумієте, в ресторані-погребі — самі лампи. Й ніякої електрики.

— А як же симфонічний оркестр? — спитав Каїров.

— Оркестр? — задумалася Вікторія. — Оркестр. Свічки не підійдуть… Можна розробити маленькі лампи з голубим склом. Підвісити їх до стелі. Й вони будуть над оркестром, як зорі… Я накидаю ескіз інтер'єру. Та для цього мені доведеться поїхати з вами в Баку.

— Заради вашої поїздки я готовий відмовитися від назви «Булонський ліс».

— Ви молодець, — сказала Вікторія. — Я зрозуміла це відразу… Ви де зупинилися?

— У готелі «Ельбрус».

При слові «Ельбрус» Вікторія Шатрова, здається, здригнулася. А може, це лише здалося Каїрову…

Розділ третій 1

Пара над ванною здіймалася помітно, з запахом різким і важким. Фіранки на нікельованих прутах, що ділили ванни в залі водолікарні, світилися зеленкувато, тому що з вулиці в шибки, матові й великі, било яскраве сонце, й стіни, викладені білим кахлем, віддзеркалювали його.

Санітарка, негарна, з пасмами нерозчесаного волосся, що вилізало з-під хустки, сказала Каїрову:

— Дивися на пісочний годинник.

Він кивнув.

Санітарка недбало засмикнула фіранку. Й пішла. Крізь щілину Каїров бачив ріг підвіконня, край батареї парового опалення.

Пісок, кольору натуральної кави, сипався беззвучно тонкою, схожою на голку, цівкою. Каїров занурився у воду по шию, розслабився.

Пригадалися подробиці сьогоднішнього сніданку в буфеті. Буфет при готелі «Ельбрус» був більш ніж скромний. Прилавок і два столики — обидва приставлені до стіни. Так що за кожним з них могло розташуватися тільки три чоловіка. Буфетниця, ввічлива бабуся з обличчям професіональної гувернантки, чемно й спокійно подавала кефір, чай, бутерброди. Суму підраховувала подумки. Не кидала на прилавок копійок, а клала їх у тарілку з жовтими квіточками, трохи вищерблену скраю, клала акуратно й навіть дещо церемонно.

Коли Каїров розрахувався, взяв свою каву і некруте яйце, то побачив, що за столиком, ближче до дверей, сидить учорашній дідок, який бурмотів «аллах екпер», галаслива жінка, його родичка, й троє дітей: двоє на одному стільці, а найменший — у жінки на колінах. За другим столиком допивав чай сивоволосий чоловік, який, очевидно, колись був світським левом і зберіг відбиток цього в рисах свого величавого обличчя.

Каїров спитав:

— Можна?

Сивоволосий поважно кивнув. І басом сказав:

— Прошу. — Він підніс до рота чашку, з насолодою відсьорбнув чаю, прикривши при цьому очі.

У цей час у буфет зайшов сухорлявий чоловік. На ньому були коричневий берет, коричневі штани й оранжева сорочка з засуканими рукавами. Через плече перекинутий ремінь, на якому висіла незачохлена кінокамера.

— Гавриле Олексійовичу, пролетарський привіт! — вигукнув він з порога, привернувши на себе увагу всіх присутніх у буфеті, за винятком дідка, який продовжував незворушно дивитися в ліпну стелю.

Сивоволосий повільно й важко повернув голову, наче шия в нього була гіпсова, сказав:

— Доброго ранку, Олександре Яковичу.

«Кузнецов Олександр Якович, — відновив у пам'яті Каїров, — 1890 року народження, прибув з Москви. Місце роботи: Радкіно. Кімната 38. Так, отже, з кінокамерою Кузнецов. Для своїх років чоловік грунтовно підтоптаний. Треба вважати, що «світський лев» — Сменін Гаврило Олександрович, 1880 року народження, прибув з Сочі. Кімната 33. Сочинською міліцією приватна практика не підтверджена».

— Як ваші успіхи, Олександре Яковичу? — спитав