Читати книгу - "Фіолетові діти"

та розливає шампанське по фужерах. Воно піниться, але Ігор, мабуть, дійсно профі, якщо і п’яним примудряється не пролити і тут.

— Мир, Даринко? — дивиться на мене з піднятим фужером.

Я думаю, що з п’яним краще не сперечатися, тому теж підіймаю шампанське.

Ігор випиває й одразу наливає ще. Я з підозрою дивлюся на нього, мені здається, що пити йому більше вже аж ніяк не можна. Але він не зважає. Очі в нього робляться ще блискучішими, а язик дедалі більше заплітається.

— Ми, знаєш, скільки зараз працюємо? Ми так працюємо… Світу білого не бачимо… — белькотить Ігор і чистить мандаринку. — У нас тепер така апаратура… Нова… І такі специ…

Ігор показує великого пальця, мовляв, кльові специ…

— Тож не бійся… — самовпевнено шкіриться він та закидає мандаринку до рота.

Я дивлюся на нього і не впізнаю — щось у ньому з’явилося нове. Те, чого раніше я в ньому не помічала. І справа не тільки у відірваному ґудзику. Щось у погляді — немовби хтось перемкнув невидимого тригера всередині нього, і його очі зробилися жорсткими, колючими… наче це і не Ігор зовсім, а якась інша людина.

— Ми їх виловимо всіх, як бліх… Цих суперлюдей… Ну, чого ти не п’єш? Випий зі мною! — доливає мені Ігор та бере до рук мандаринку. Кладе її на долоню.

— Вони у нас знаєш зараз де? Ось тут! — він стискає кулака і розчавлює мандаринку, з якої починає текти сік.

У хисткому світлі свічок мені на секунду здається, що з його руки стікає кров. Червона, густа, вона ллється поміж пальцями на білу скатертину. Я на мить стуляю повіки очі, а коли розплющую, то бачу тільки розчавлену мандаринку, яку Ігор усе ще тримає в руці.

2

Ви помічали, що першого січня не існує? Тобто воно існує на календарі. Але свідомість його не сприймає. Тридцять перше не викликає ніяких сумнівів — і саме тридцять перше триває до самого другого січня. Якщо не спати ніч, розум буде вважати, що то все один день, який чомусь виявився занадто довгим. У мене принаймні завжди так. За тридцять першим одразу настає друге.

І взагалі — вихідні минають дуже швидко.

А сьогодні такий самий сірий, буденний зимовий день, як завжди. Я йду до школи. Мені зовсім не хочеться на роботу і навіть, уперше в житті, кортить запізнитися…

Я йду повільно і розглядаю авта, що проїжджають повз мене.

Раптом біля мене зупиняється стильна чорна машина з тонованими шибками. Дверцята відчиняються, і я бачу усміхненого «дона» Селезньова.

— Доброго ранку, Дариночко, може, підвезти? — галантно запитує Олександр Дмитрович, потім багатозначно дивиться на годинник: — Бо ви вже трохи спізнюєтеся на роботу…

«Яке тобі діло до моєї роботи», — роздратовано думаю я та люб’язно відмовляюся:

— Спасибі, Олександре Дмитровичу, але мені вже недалеко, я пішки…

— Ні, ні, Дариночко, не треба бути такою сором’язливою, мені зовсім не важко зробити для вас цю невеличку послугу… — він несподівано вилазить з авта та, обнявши мене по-братерськи за плечі, м’яко підштовхує до машини і відчиняє переді мною дверцята. — Прошу…

Я під його наполегливими поштовхами опускаюся на переднє сидіння. На задньому помічаю красуню-білявку.

— Знайомтеся, — повертається до неї Олександр Дмитрович. — Це Лариса Романівна, спеціаліст із сугестології та сугестопедії. Її батько особисто знав самого Лозанова[22]! Зараз, щоправда, ми пішли значно далі…

Вона з удаваною приязністю посміхається мені пухкими, нафарбованими червоним губами та робить рукою привітальний жест. Мовляв, дуже рада мене бачити. Потім занурюється у свою сумочку:

— Можна просто Лора, — манірно подає мені свою візитку. Блакитну. «Новий час — індиго серед нас»… То це одне товариство з Мирославою… І я, здається, її десь бачила… раніше. Де ж ми з нею зустрічалися? Я згадую… Теж на конференції. Так, я її бачила саме там. Розглядаю візитку, перш ніж сховати: Лариса Р. Кротоffа, експерт із сугестології. Знизу закреслено один із телефонів і кругленькими літерами від руки дописано: «мобільний телефон» і номер. Почерк схожий на почерк Альони. Чи всі білявки так пишуть?

— То як ваші справи? — веде далі Селезньов, сівши за кермо.

— Спасибі, все гаразд…

— То воно добре, коли все гаразд… — зітхає він, газує, і машина потихеньку набирає швидкість. А Селезньов вкрадливо, як на проповіді, продовжує: — Зараз дуже неспокійний час! Ви пам’ятайте, я завжди радий допомогти вам, звертайтеся до мене, якщо треба… — робить наголос на останньому слові Олександр Дмитрович.

— Так, так, звертайтеся… — хихотить на задньому сидінні білявка Лора.

Я мовчу, ігноруючи їхні красномовні натяки.

Селезньов включає приймача, і салон заповнює музика з радянської епохи:

…Нада толька виучіться ждать, нада бить спокойним і упрямим… чтоб порой от жизні получать радості скупиє тєлєграми… …Надєжда, мой компас зємной…

Більше Олександр Дмитрович нічого не каже, мовчить, як і я. Тільки мружить очі від задоволення, слухаючи пісню. Повне «Ностальжи»…

Ми під’їжджаємо до школи.

— Будьте обачні, Дарино Миколаївно! — кидає на прощання мені «дон» Селезньов.

— Так, так, будьте обачні…— повторює, як луна, у нього з‑за спини Лора.