Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

співвідношення: Е = Мс2, тепер відоме майже кожній освіченій людині.

А ще через три десятки років англійський фізик з французьким іменем Поль Дірак опублікував свою теорію порожнечі простору — вакууму. Один із висновків цієї теорії був такий: крім звичайних складових частинок атомів — протонів, електронів, нейтронів, повинні існувати й античастинки, електрично симетричні їм — антиелектрон (частинка з масою електрона, але заряджена позитивно) та антипротон (частинка з масою протона, але заряджена негативно).

Незабаром після опублікування цієї теорії справді було відкрито антиелектрон, який назвали “позитроном”. Перші фотознімки слідів нової частинки, виявленої в космічних променях, зробив радянський академік Скобельцин.

За кілька років до подій, про які тут розповідається, а саме дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, в одній з лабораторій інституту Лоуренса при Каліфорнійському університеті провадились досліди на гігантському прискорювачі заряджених частинок — беватроні. Потоки надвисоких енергій із швидкістю світла бомбардували невеликий мідний екран; деякі з них віддали свою енергію на утворення нових частинок. Ці частинки проіснували кілька мільярдних доль секунди і залишили на фотоплівці сліди свого шляху й “вибуху” під час сполучення із звичайними частинками. Це була найбільша з часу першого термоядерного вибуху наукова сенсація. Імена співробітників інституту Лоуренса, які провадили досліди, — Сегре, Віганда і Чемберлена, — стали відомі усьому світові.

Так було відкрито антипротон.

Якщо не зважати на різницю в часі, національності, віці й громадянстві людей, які зробили ці відкриття, якщо знехтувати їхнім суб’єктивним тлумаченням винайденого, то можна загалом сказати, що це були етапи однієї й тієї ж наукової справи, яку розпочав Дмитро Іванович Менделєєв, — завоювання для людства Землі всіх існуючих у всесвіті речовин.

Ідея електричної симетрії речовин існувала в зародку вже в періодичному законі Менделєєва. Та й справді, чому таблиця хімічних елементів може бути продовжена тільки в один бік — у бік збільшення порядкового номера? Адже цей номер означає величину позитивного заряду атомного ядра, та й тільки. Чому не припустити, що існує елемент номер “нуль”, який стоїть перед воднем, чи елемент номер “мінус один”, чи “мінус п’ятнадцять”? Фізично це означало б, що ядра таких речовин заряджені негативно.

Негативні ядра, ясна річ, повинні притягувати позитивні антиелектрони скрізь, де тільки ті можуть виникнути, й утворювати стійкі атоми антиводню, аінтигелію, антибору… Дзеркальне відображення менделєєвської таблиці! Перші ж досліди з античастинками встановили можливість виникнення антиатомів і той факт, що вони стійкі у вакуумі. Але, зустрівшись із звичайною речовиною, антиатоми блискавично вибухають, виділяючи повну енергію, що ховається в обох речовинах. Вони розщеплюються при цьому на мезони і гамма-промені.

Отже, було доведено існування антиелектрона (позитрона) і антипротона. Потоки нейтронів, що їх одержують під час розщеплення урану, можна було вважати “елементом номер нуль”. Таким чином, ідея електричної симетрії речовин нібито була доведена.

Але ж це були всього-на-всього частинки… Коли за два роки до подій, про які тут розповідається, вчені СРСР і США, працюючи незалежно одні від одних, одержали осадженням ртуті нуль-речовину — ядерний матеріал надзвичайної густини й міцності, що складається з нейтронів, справа почала уявлятися в іншому світлі

Одне слово, майже століття наукових подій — відкриття Менделєєва, Ейнштейна, Дірака, спостереження над космічними променями Андерсона та Скобельцина, експерименти з беватроном в інституті Лоуренса — підготувало те, до чого підійшли зараз Самойлов і Якга.

** *

Микола за все своє життя не написав і двох римованих рядків. Навіть у пору першого юнацького кохання, коли вірші пишуть загалом усі, він, замість поезій, писав для своєї дівчини контрольну з геометрії. І все ж Микола Самойлов був поет, тому що поет — це насамперед людина великої яскравої уяви.

Микола навіть не запідозрював, яку важливу для фізика властивість має його мислення. Розв’язуючи фізичну задачу, він міг наочно уявити собі атом — прозоро-голубу пульсуючу хмаринку електронів навколо вугільно-чорної цятки — ядра. Ядро здавалося йому чорним, мабуть, тому, що чорним був нейтрид. Він виразно уявляв собі, як метушаться і зіштовхуються в газі голубі мізерно малі частинки, як змінюється їх розпливчаста хмаринка — то сплющуючись, то видовжуючись, то зливаючись з іншими в молекулу. Він бачив, як, розбризкуючи на льоту уламки зустрічних атомів, стрімка ядерна частинка пронизує наскрізь ажурне атомне сплетіння у твердому кристалі. Коли ж він надто напружував думку, то міг уявити навіть те, чого не уявляв ніхто: електрон, частинку-хвилю.

У науці існують факти, існують цифри й рівняння; в лабораторіях є прилади й установки для найтонших спостережень, є лічильно-аналітичні машини, які виконують математичні операції із швидкістю, що в мільйони разів перевищує швидкість людської думки.

Але, крім логіки фактів, існує ще й творча логіка уяви. Без неї неможливо збагнути факти, осмислити формули, неможливо помітити й виділити нові явища, здобути нові знання про природу. Саме уява і є те, що відрізняє людину від будь-якої “найрозумнішої” електронної машини, хай навіть із ста тисячами ламп. Уява — це здатність побачити те, чого не можна побачити.

** *

Самойлов і Якін, користуючись здобутими фактами й здогадами, вперто намагалися встановити причини вибуху в сімнадцятій лабораторії. На початку складеного ними “переліку подій” вони записали:

“1. Голуб і Сердюк із своїми помічниками опромінювали зразки нейтриду негативними мезонами великих еіергій для того, щоб з’ясувати, чи можливе збудження нейтронів у нейтриді”.

Так зазначалося офіціально. А насправді Іван Гаврилович хотів більшого. Він шукав “мезоній” — речовину, без якої не може обійтися нейтридна промисловість, речовину, яка зробила б добування нейтриду легкою і недорогою справою. Досліди безрезультатно тривали вже кілька місяців. Ніхто не вірив у гіпотезу “мезонію”, навіть він, Микола.

До того ж, під час досліду виник незвичайний ефект — відштовхування мезонного променя від плівки нейтриду. Для Івана Гавриловича Голуба це означало, що до головної мети дослідження додалася ще одна: дізнатися, зрозуміти причини цього ефекту. Під впливом чого нейтрид