Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

фото дивився добродушний кругловидий літній чоловік, що чимось скидався на постаріле немовля.

— Шимандл, Шимандл… — бурмотів Котрбатий.

— Типовий службовець, що користується відмінною репутацією, — погодився Войта. — Якби я був сиротою, то взяв його собі опікуном. Але, можливо, він і не підозрює, що його син став телеграфістом.

Підійшов Коукол. Подивившись на фото, спохмурнів.

— Радіо, товаришу начальник, — озвалася з дверей Ярушка.

— Викликав сержант Шимечек, — повідомив Котрбатий. — Наша красуня Ела Вагантова вийшла на прогулянку. Сидить у кав'ярні «Урал» на Поріччі, чимось схвильована…

Начальник на хвилину замислився, потім доручив Гомолі, щоб той послав старшину-фотографа в «Урал» до Шимечека.

— Хай сфотографує цю жінку! Коукол такого наговорив про неї, що навіть я зацікавився!

Войта перечитав коротке повідомлення про доктора Едуарда Коржана. «Від цього можна дещо дізнатися, — подумав він. — Як це воно було тоді, в листопаді сорок п'ятого? А тепер, пане доктор, тепер ми одержуємо рапорти! То де ж він живе? Вршовиці, вулиця Доброславова, 11. Доброславова? Звідки я знаю цю вулицю? А-а, звичайно, Яна! — Серце у Войти забилося частіше. — Яна живе на Доброславовій, у десятому номері».

Котрбатий глянув на годинника.

— За хвилину до мене прийде майор армійської безпеки з приводу Матоуша. Після цього відбудеться нарада у начальства. А що робитимете ви?

— Я піду подивлюся на пана Коржана, — мовив Войта.

— Навіщо?

— Маю сумнів, що ці повідомлення адресуються саме йому. Думаю, що він лише виконує роль зв'язкового. А коли так, то Коржан передасть їх за призначенням.

— За ним стежить Лацина, — зауважив начальник.

— Не зашкодить, якщо я теж подивлюся, що там робиться. — Войта не сказав, що сподівається зустрітися з Яною: зустрітися ненароком. Не сказав він і про те, що залюбки постоїть тихого вечора, думаючи про дев'ять прізвищ і одне число. Число 931317. Войта уже взявся за ручку дверей, коли почувся вигук. Крикнув Коукол, який досі тихенько сидів у кутку. Старшина вигукнув, схопився і наче шуліка кинувся до фото Шимандла.

— Згадав, згадав, — повторював старшина. — Згадав, де я його бачив! Пам'ятаєте, як я вперше зустрів біля Карлового мосту схвильованого надпоручика? Так от, перед тим як розірвати і кинути у річку фото, він стояв на набережній з оцим чоловіком!

24

— Сержант Лацина, товаришу поручик, — упівголоса доповів молодий чоловік, виступивши із затінку.

Войта кивнув йому і пішов далі, розглядаючи спокійну передміську вулицю. Номер одинадцятий знайшов одразу. Навпроти була вільна ділянка, загороджена парканом, а біля неї — будинок номер десять.

— Ну, що? — звернувся Войта до сержанта.

— Відколи повернувся, не виходив з дому.

«Гм, цікаво! Може, Коржан залишив інформацію десь по дорозі у мертвій схованці? Або ж…»

— Мені лишатися тут, товаришу поручик? — запитав Лацина.

— Так. Підождіть, — відповів Войта. — Де його вікно?

— Третій поверх, перше праворуч.

«Це добре, можливо, його видно з десятого».

— Він живе сам?

— Сам, товаришу поручик, він удівець.

Войта пройшовся вулицею ще раз і рішуче ввійшов до будинку № 10.

За хвилину Марек стояв на третьому поверсі біля дверей з табличкою «Яна Гавлова». Подзвонив. Двері відчинились, і він побачив Яну.

— Войта! — вигукнула дівчина здивовано. — Ти прийшов?

— Вибач, я… для відвідин трохи пізнувато…

— Зовсім ні! Я пізно лягаю спати. Заходь!

Яна запросила його до кімнати. Войта роздивлявся затишну кімнату, світлого кольору меблі.

— Як твої справи? — сипала дівчина питання. — Ти ще не повернувся до Шумаржова? А як ти себе почуваєш?

— Добре. А ти?

— Чудово! — Яна розсміялася. — Зачекай, я що-не-будь приготую. Ти що більше любиш, каву чи чай? — І, не діждавшись відповіді, вона зникла за квітчастою ширмою.

Войта підійшов до вікна і обережно одсунув фіранку. Перше вікно праворуч було видно, хоч будинок номер одинадцять стояв трохи осторонь. У вікні виднілося слабке світло, мабуть од настільної лампи.

Повернулась Яна. Вони сіли до низенького столика, розмовляли, сміялися, згадували. Час летів наче на крилах.

Войта відчував, що всередині наростає тривога, хоча зовні він був спокійний. Треба наважитись або піти… І Войта наважився:

— Я мушу тобі дещо сказати, Яно…

Дівчина замовкла.

— Я прийшов сюди не стільки на побачення, скільки… в службових справах. Прошу, не питай нічого! У мене до тебе єдине прохання, велике прохання… Скажи лише «так» або «ні». Я повинен лишитися тут на ніч; просто так, посидіти біля вікна.

Яна сиділа з відкритими очима.

— На ніч?!

— Я гадаю, не на цілу. Може, до другої або до третьої години. А можливо, тільки до півночі.

Дівчина довго дивилася на нього мовчки. Войта вже шкодував, що почав цю розмову. Що подумає про нього Яна? Та вона, не зводячи з нього очей, спокійно мовила:

— Оскільки це говориш ти, то, мабуть, для цього є підстави. Прошу, моя квартира у твоєму розпорядженні.

Марек аж захлинувся від радості. «Довіряє, вона вірить мені!» — майнула думка. Але вголос він сказав коротко:

— Дякую. — Після чого підсунув до вікна крісло і зручно вмостився. — З цієї хвилини мене тут немає. Дай тільки ключ од квартири, щоб я міг піти, коли це буде потрібно. Вкину його у поштову скриньку. Тебе не будитиму. Пересуваюся, наче дух.

Яна засміялася.

— Ну, знаєш, з твоєю фігурою!.. Дух! Бр-р-р, не дуже приємно бути вдвох із духом під одним дахом. — Вона заходила по кімнаті. — Вибач, я надміру розбалакалася. Це від того, що хочу спати. Зараз ляжу і вже не заважатиму тобі.

Войта умисно сидів мовчки, притулившись чолом до вікна і стиха мугикав якусь пісеньку.

Вікно навпроти все ще світилося. Раптом за спиною