Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

роз­па­лив дро­ва, на­ки­дав в огонь кар­топлі, а в мис­ку нак­лав чор­них житніх су­харів і на­мо­чив їх у воді.

- От спе­четься кар­топ­ля, то й обід наш бу­де го­то­вий, - ска­зав Кри­воніс до Ли­сен­ка, - вже й наші то­ва­риші за­во­ру­ши­лись і пев­но го­ту­ють обід: он я ба­чу ди­мок над яр­ком, не­на­че який доб­рий ко­зар­лю­га смок­че люльку під ку­щем, а он­деч­ки й дру­гий ди­мок в'ється над Су­лою.

- Треба б мерщій по­поїсти, бо опівдні пев­но збе­руться наші на ра­ду, - обізвав­ся сли­ве ниш­ком Ли­сен­ко, не­на­че бо­яв­ся, щоб йо­го роз­мо­ви й кущі не по­чу­ли.

- А я вже ту­теч­ки підмо­вив на повс­тан­ня чи­ма­ло лю­дей: мо­жу налічи­ти сот­ня­гу або й більше, - ска­зав Кри­воніс.

- Та й я вже на­мо­вив ма­буть більше сотні й звелів, щоб кож­ний підмов­ляв до своєї ку­пи п'ять чо­ловіка, - ска­зав Вов­гу­ра.

- А я та­ки встиг по­ха­зяй­ну­ва­ти і в Ярем­чи­них ку­ре­нях! чи­ма­ло на­вер­нув до своєї спра­ви йо­го жовнірів. Не­хай те­пер на­чу­вається Ярем­ка ли­ха од своїх та­ки жовніриків, - ска­зав Кри­воніс. - А це я не­дав­но блу­кав попід При­лу­ка­ми: і там вже наші при­хильни­ки по­хо­ва­лись по дібро­вах та жи­вуть в пе­че­рах; тоб­то, бач, спа­са­ються в ски­тах.

Опівдні над Су­лою по­ча­ли ви­ла­зи­ти з кущів лю­де. То там, то там з го­ри в яр спус­кавсь і ви­ла­зив з кущів па­ру­бок або чо­ловік і наб­ли­жавсь до пе­че­ри; а в лузі над Су­лою знов ви­ри­на­ли з гус­тих ліз чо­ловіки й пря­му­ва­ли до пе­че­ри. Лю­де не­на­че ви­си­па­лись з гу­ща­ви­ни, як з дра­но­го лан­ту­ха зер­но, не­на­че ви­рос­та­ли з землі. Поп­ри­хо­ди­ли й інші Кри­во­но­сові то­ва­риші з близьких ба­лок у чер­не­чих кап­та­нах. Не­за­ба­ром в узько­му яр­ку стов­пи­ло­ся со­тень зо дві здо­ро­вецьких чо­ловіків та дідів. Бу­ли між ни­ми й ве­летні та си­лачі, ви­сокі, пле­чисті, здо­рові. Усі во­ни ску­пи­лись ко­ло пе­че­ри. Де­котрі ви­тя­га­ли з-за па­зу­хи хліб, де­котрі вий­ма­ли з ки­шені пляш­ки з горілкою, шмат­ки са­ла й од­да­ва­ли на харч Кри­во­но­сові та Вов­гурі. Лю­де го­моніли ти­хо, по­шеп­ки, не­на­че во­ни бу­ли не в діброві, а сто­яли десь у церкві або зібра­лись на по­хо­рон і стов­пи­лись у хаті, де ле­жав на лаві мрець.

- От нас вже зібра­лось чи­ма­ло. Час вже роз­по­чи­на­ти Чор­ну Ра­ду, - за­го­монів ти­хо Кри­воніс.

Усі лю­де стов­пи­лись, ста­ли в кру­жок і пос­ки­да­ли шап­ки. Кри­воніс став се­ред круж­ка. Усі за­мовк­ли. Тільки бу­ло чу­ти, як десь в ку­щах цвірінька­ла пташ­ка, та десь да­ле­ко в лузі над Су­лою скре­го­та­ли со­ро­ки або ках­ка­ли на ни­зині дикі кач­ки. Вже бу­ла пізня осінь. Лист в діброві по­жовк і си­пав­ся до­до­лу. Ли­пи й клен­ки ще бу­ли вкриті жов­тим зо­ло­тис­тим лис­том. В діброві пах­ло по­жовк­лим лис­том, не­на­че мо­ло­дим роз­ли­тим ви­ном. Сон­це си­па­ло зо­ло­том і на го­ри, не­на­че вшиті гус­ти­ми, жов­ти­ми ліса­ми, ніби ха­ти но­ви­ми ку­ли­ка­ми. Усі го­ри й яри не­на­че пашіли зо­ло­тис­тим ог­нем, од­би­ва­ли блис­ком жов­то­го лис­ту та зо­ло­то­го проміння яс­но­го сон­ця.

- Вже час роз­по­чи­на­ти, - ти­хо за­го­моніли лю­де. - Хто опізнив­ся на Ра­ду, тим ми пе­ре­ка­же­мо, що пос­та­но­ви­ли на Раді.

- Люде добрі! мо­же ви не усі то­му відомі, зад­ля чо­го я скли­кав вас на Чор­ну Ра­ду, то я му­шу вам те­пер усім вдру­ге оповісти­ти. Нас­та­не вес­на, і Ук­раїна підніметься на Польщу. Вста­не За­по­розька Січ, вста­нуть ко­за­ки. Од са­мо­го повс­тан­ня Пав­лю­ка, Гуні та Ост­ря­ниці та й до сього ча­су ко­за­кам не вільно ви­би­ра­ти й нас­та­нов­ля­ти собі гетьманів. Над ко­за­ка­ми нас­та­но­ви­ли за гетьма­на польсько­го шлях­ти­ча та польських пол­ков­ників, а ці вельможні стар­ши­ни зну­ща­ються над ко­за­ка­ми. Ко­за­ки те­пер топ­лять їм гру­би, по­га­ня­ють їм коні, дог­ля­да­ють їх хортів. Та й цих скар­бо­вих реєстро­вих ко­заків дер­жать ма­ло. Впа­де ко­зацт­во - впа­де на­ша си­ла, впа­де й за­ги­не на­ша Ук­раїна. Польща за­бо­ро­ни­ла ши­ри­ти ко­зацт­во на Ук­раїні. Обо­ро­ня­ти гра­ни­цю од та­тар­ви не­ма ко­му. Вже двічі ври­ва­лись та­та­ри на бе­зо­бо­рон­ну Ук­раїну, більше трид­ця­ти ти­сяч на­шо­го на­ро­ду пог­на­ли в Крим і про­да­ли на яр­мар­ках в Ца­рег­рад та в Єги­пет. Хіба ви не чу­ли, не ба­чи­ли, як по­га­ний Ко­нец­польський об­ти­кав тич­ка­ми з ко­зацьки­ми го­ло­ва­ми око­пи на Ко­да­ку, на страх та ганьбу ко­за­кам?

- Де вже пак не чу­ли! Чу­ли, чу­ли! - ти­хо за­гув на­род.

- Козацтво ги­не. Ук­раїна ги­не. Усі наші ук­раїнські значні па­ни пос­та­ва­ли пе­ре­верт­ня­ми і на­ши­ми во­ро­га­ми, як от і цей ваш князь Яре­ма Виш­не­вецький. Нев­же ви хо­че­те, щоб вас усіх по­сад­жа­ли на залізні палі та по­об­ти­ка­ли шля­хи усякі По­тоцькі, Лащі, Ко­нец­польські та Ка­ли­новські? До­ки ми терпіти­ме­мо!

- Не мож­на дов­ше стерпіти! Не мож­на! Па­ни ріжуть нас, як ху­до­бу на м'ясо, як ове­чок! - за­гу­ла гро­ма­да. - Не стер­пи­мо далі! Час вста­ва­ти та помс­ти­тись! Час обо­ро­ня­тись!

- Вже нас­тав той час! Вес­ною вста­не За­по­рож­жя, але ко­заків те­пер ма­ло. Самі во­ни нічо­го не вдіють. Піднімай­те усей на­род, усей гурт. На­род по­ви­нен ста­ти до по­мочі ко­за­кам. Тре­ба зби­ра­ти «за­го­ни». За­го­ни з се­лян ста­нуть до по­мочі за­по­рож­цям. За­го­на­ми по­вин­на вкри­тись уся Ук­раїна й Полісся.

- Намовляйте до повс­тан­ню ста­ро­го й ма­ло­го! Зби­вай­те­ся в ку­пи, в гур­ти, в за­го­ни і шу­кай­те собі ва­тажків. Вста­вай­те і ря­туй­те рідний край!

Кривоніс не­са­мохіть підняв го­лос і не­на­че за­шипів. Помс­та ду­ши­ла йо­го в гру­дях, не­на­че га­ди­на ви­лась ко­ло сер­ця. Чорні здо­рові очі заб­ли­ща­ли, не­на­че сип­ну­ли ог­нем. Він став страш­ний.

- Чи доб­ре втя­ми­ли мої сло­ва? - ска­зав Кри­воніс і вис­ту­пив з кру­га.

Ще гро­ма­да сто­яла не­по­руш­не, не­на­че при­го­лом­ше­на гро­мом, як нес­подіва­но з чор­ної пе­че­ри вий­шов ста­рий коб­зар за­по­ро­жець, си­вий, аж білий, з здо­ро­вою чуп­ри­ною на го­лові, з дов­ги­ми си­ви­ми уса­ми. Ще в бит­вах з по­ля­ка­ми за часів Пав­лю­ка він за­па­лю­вав зав­зят­тя, заг­ра­вав до обо­ро­ни рідно­го краю своїми стру­на­ми, своїми ду­ма­ми. І од то­го ча­су, як бу­ли по­биті ко­за­ки, й на­род знов опи­нив­ся в не­волі в панів, йо­го коб­за не вга­му­ва­лась; пе­ре­но­си­ла не­вольницькі ду­ми од міста до міста, з яр­мар­ку на яр­ма­рок, роз­бур­ку­ва­ла при­го­лом­ше­ний на­род, бу­ди­ла не­на­че од сну і ко­зацт­во, й гро­ма­ди.

Максим Шкан­ди­ба прич­ва­лав слідком за Кри­во­но­сом і в пущі та нет­ри кня­зе­вої дібро­ви.

Старий пос­тав­ний та ду­жий коб­зар ви­ри­нув з-під землі, не­на­че при­вид­дя, пішов ти­хою хо­дою на при­го­рок і сів на ста­ро­му пеньку. Йо­го су­хор­ляві пальці вда­ри­ли по стру­нах. За­ро­ко­та­ли стру­ни, не­на­че сте­пові ор­ли сти­ха за­бур­ко­та­ли. Ду­жий го­лос, зу­мис­не здер­жа­ний, не­на­че за­гув ниш­ком не­вольницьку ду­му. Гро­ма­да поздійма­ла шап­ки, не­на­че ста­ва­ла на мо­лит­ву, і ніби за­мер­ла на місці.

Тихий при­дав­ле­ний го­лос по­лив­ся, не­на­че десь поб­ли­зу ти­хий потік шумів по камінні. Шкан­ди­ба співав, як по­невіря­лись ко­за­ки на морі, на ту­рецькій ка­торзі, як залізні лан­цю­ги пе­ре­ти­на­ли ко­зацьке тіло до кісток, як гнуч­ка та­вол­га впи­ва­лась п'явка­ми в