Читати книгу - "Повія, Мирний"

- при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

Їй нiх­то нi­чо­го не вiд­ка­зав, та во­на i не дос­лу­ха­ла­ся. Як бо­же­вiльна, во­на ки­ну­лась до дя­чи­хи.

- Панiматко! Ідiть до нас. Щось з ха­зяй­кою ста­ло­ся.

- З якою ха­зяй­кою? - су­во­ро спи­та­ла дя­чи­ха.

Христя тiльки ла­ма­ла ру­ки та тру­си­лась:

- Iдiть, Хряс­та ра­ди.

- Куди - до вас? - га­рик­ну­ла дя­чи­ха. - Ба­га­то вас у гас­пи­да є! Ку­ди я про­ти но­чi пi­ду?

- Тут не­да­леч­ко, за­раз… до Заг­ни­бi­ди, - на­си­лу знайшла­ся Хрис­тя.

- Що ж там у вас?

- Не знаю, па­нi­мат­ко. Я бу­ла до­ма, хо­ди­ла в се­ло… Прихо­джу у ха­ту а ха­зяй­ка ле­жать… та­кi страш­нi… Бо­же мiй, бо­же! - i Хрис­тя зай­шла­ся пла­чем.

- Ото вiн учо­ра звер­нув­ся… Пi­дож­ди, я за­раз, - ска­за­ла дя­чи­ха. По­ти дя­чи­ха вби­ра­ла­ся, Хрис­тя вис­ко­чи­ла у сi­ни. Сльози да­ви­ли її, страх тру­сив усю…

В Заг­ни­бi­ди уже свi­ти­ло­ся в ха­тi, як во­ни увiй­шли у двiр.

- Менi страш­но. Я не пi­ду ту­ди… Iдiть ви са­мi, - трем­тя­чи, ка­же Хрис­тя.

- Чого боїшся? Ма­ленька! - скрик­ну­ла дя­чи­ха i, як та шу­лi­ка, по­су­ну­ла в ха­ту. Хрис­тя за нею.

У кух­нi во­ни зас­та­ли Заг­ни­бi­ду. Пох­му­рий, за­ло­жив­ши ру­ки за спи­ну, вiн мi­ряв її i вздовж, i впо­пе­рек. Свiч­ка стоя­ла на сто­лi i, на­го­рiв­ши, об­да­ва­ла ха­ту не­яс­ним свi­том.

- I ти вер­ну­ла­ся? - гук­нув Заг­ни­бi­да, ки­нув­ши на Хрис­тю гост­рий пог­ляд. Та, зу­пи­нив­шись у по­ро­га, так i при­ки­пi­ла на мiс­цi.

- А Оле­на Йва­нiв­на де? - спи­та­ла дя­чи­ха.

- Нащо вам Оле­на Iва­нiв­на?

- Нужно! - гост­ро од­ка­за­ла дя­чи­ха i пiш­ла да­лi в свiт­ли­цю. Заг­ни­бi­да узяв­ся за свiч­ку, щоб прис­вi­ти­ти. узяв був у ру­ки; по­тiм пос­та­вив; зiр­вав i, по­вер­нув­шись до Хрис­тi, по­сварився на неї ку­ла­ком; а да­лi - за свiт­ло, в кiм­на­ту.

Ясний свiт ос­вi­тив по­жовк­ле ли­це Оле­ни Iва­нiв­ни, ко­ли увiй­шов ту­ди Заг­ни­бi­да. Во­на ле­жа­ла на спи­нi, схрес­тив­ши ру­ки на гру­дях, як схре­щу­ють по­мер­шо­му. Очi в неї бу­ли зак­ри­тi; пiд очи­ма - си­нi мiш­ки; рот скрив­ле­ний; Зiт­хан­ня важ­ке, хри­пу­че… Все ка­за­ло - то бу­ло пос­лiднє зма­ган­ня жи­т­тя зi смер­тю!

- Олена Йва­нiв­на! Оле­на Йва­нiв­на! - сти­ха обiз­ва­ла її дя­чиха. Оле­на Iва­нiв­на, не розк­ри­ва­ючи очей, ти­хо схит­ну­ла го­ло­вою.

- I сам не знаю, що з нею, - ка­зав Заг­ни­бi­да, пiд­нi­ма­ючи свi­ч­ку вго­ру, щоб яс­нi­ше ос­вi­ти­ти бо­ля­щу. - Ки­дав здо­ро­вi­сi­ньку; вер­нув­ся - отак, як ба­чи­те! - I вiн по­ло­жив свою ру­ку на її ру­ки. - Хо­лод­нi­сiнькi!

Боляща розк­ри­ла очi, гля­ну­ла на чо­ло­вi­ка - i за­ме­та­ла­ся на пос­те­лi.

- Не бу­ду! Не бу­ду! - за­бу­бо­нiв Заг­ни­бi­да й одiй­шов геть.

- Ви б за ба­тюш­кою пос­ла­ли, - по­ра­яла дя­чи­ха. Заг­ни­бi­да мах­нув ру­кою i, опус­тив­шись на ла­ву, схи­лив­ся го­ло­вою на стiл.

- О не­щас­тя, не­щас­тя! - за­мо­вив вiн.

У ха­тi ста­ло ти­хо-ти­хо, мов у до­мо­ви­нi. Бо­ля­ща роз­кри­ва­л­а очi, зво­ди­ла ру­ка­ми уго­ру, по­тя­га­ла­ся…

- Чорного плат­ка! Чор­но­го плат­ка! - крик­ну­ла дя­чи­ха. - Закрити їй очi…

Христя ки­ну­ла­ся в кiм­на­ту. Ха­зяй­ка ме­та­ла­ся на пос­те­лi, ки­да­лась, страш­но во­ди­ла очи­ма. На її шиї, на ру­ках, нена­че жа­би, по­роз­пи­на­лись чор­нi пля­ми: наб­ряк­лi жи­ли кидал­ися - би­лись; кор­чi гну­ли ру­ки, но­ги; бо­ля­ща стогна­ла… Дя­чи­ха мер­щiй схо­пи­ла з се­бе пла­ток i ки­ну­ла на неї. Ще хви­ли­ну во­на за­би­ла­ся пiд плат­ком… по­чу­ло­ся на­че шеп­тан­ня, скрип зу­бiв - i зра­зу все за­тих­ло…

Трохи зго­дом зня­ла дя­чи­ха пла­ток… Пiд ним ле­жа­ла вже не Оле­на Iва­нiв­на, а без­ди­хан­ний труп з страш­но витрiще­ними очи­ма…

Загнибiда пi­дiй­шов до нього, по­ди­вив­ся i, зат­ру­сив­шись, про­мо­вив: "Ти ме­не по­ки­ну­ла… по­ки­ну­ла… Як же ме­нi са­мо­му тут бу­ти без те­бе?"

Дячиха взя­ла йо­го за ру­ку i ви­ве­ла з кiм­на­ти в кух­ню.

- А ти бi­жи до су­сiд. Скли­кай - хай iдуть об­ми­ва­ти. Та за­бi­жи i до ста­ро­го - хай бе­ре псал­ти­рю чи­та­ти, - на­ка­зу­ва­ла дя­чи­ха Хрис­тi. Та сто­яла як уко­па­на.

- Чого стоїш? Бi­жи! - гук­ну­ла дя­чи­ха.

Христя, не знать ку­ди i чо­го, по­бiг­ла.

Через го­ди­ну най­шло жi­нок, ба­бiв… Пiд­то­пи­ли в пе­чi, грi­ли ок­ро­пи. Хрис­тя ро­би­ла, що їй не ка­за­ли: но­си­ла во­ду, тас­ка­ла дро­ва, хоч i не пам'ята­ла то­го нi­чо­го. Во­на тiльки й зап­ри­мi­ти­ла, ко­ли об­ми­ва­ли по­мер­шу, що дя­чи­ха усе чо­гось ти­ка­ла пальця­ми на си­нi пля­ми та ти­хо шеп­та­ла: "Оце та смерть, оце! Во­на та­ки не втек­ла йо­го рук!" Жiн­ки мовч­ки хи­та­ли го­ло­ва­ми.

Трохи не опiв­но­чi зна­ря­ди­ли по­кiй­ну й по­ло­жи­ли на сто­лi. Ста­рий дяк став у го­ло­вах ко­ло став­ни­ка i ох­рип­лим го­лосом ви­чи­ту­вав псал­ми. Лю­ди, хрес­тя­чись, увi­хо­ди­ли, ди­вилися на по­кiй­ну i ти­хо ви­хо­ди­ли зно­ву, мов бо­яли­ся роз­будити її. Всiм не вi­ри­ло­ся, що во­на по­мер­ла.

- Молода та­ка, - жи­ти б та бо­га хва­ли­ти - нiт же… - шеп­тали знай­омi й нез­най­омi.

На Хрис­тю - як най­шло що: без­пам'ятна, на­че з-за уг­ла при­би­та, во­на веш­та­ла­ся по­мiж людьми, по­ки на неї дячи­ха не крик­ну­ла:

- Чого ти тут туп­цюєшся? Iш­ла б со­бi ку­ди-не­будь!

Мов п'яна, Хрис­тя вий­шла над­вiр i сi­ла на рун­ду­цi. Повз неї вхо­ди­ли в ха­ту i ви­хо­ди­ли лю­ди; час­то об неї черкали­ся­; а во­на не чу­ла, на­че ока­ме­нi­ла. Схи­лив­ши голо­ву, си­дi­ла во­на i слу­ха­ла, як там у неї сер­це, замираюч­и, сту­ка…

- Це ти си­диш? - по­чув­ся над го­ло­вою знай­омий го­лос. Хрис­тя гля­ну­ла - пе­ред нею сто­яв Заг­ни­бi­да.

- Чуєш: тiльки сло­во ко­му - не жи­во­тi­ти­меш! - про­шеп­тав вiн i пi­шов з дво­ру.

Христя мер­щiй втек­ла пiд ко­мо­ру.

Нiч бу­ла хоч i зо­ря­на, та тем­на, як бу­ва­ють вес­ня­нi но­чi. У гус­то­му мо­ро­цi, вздрi­вається, сну­ють по дво­ру щось за тi­нi; чут­но го­мiн людський; а хто го­мо­не - не вид­но. У при­чiльне вiк­но свi­те свiт. Бо­ля­че вiн урi­зується у вi­чi, на­че важ­ким ка­ме­нем на­вер­тає на ду­шу; а од­вес­ти очей, одiрва­тися вiд то­го свi­ту - во­на не змо­же. Оце й похнюп­иться, а свiт ста­не над го­ло­вою i пе­че­пе­че… То вос­ко­ва свiч­ка го­рить у го­ло­вах по­кiй­ни­цi; там ле­жить во­на, схре­стивши ру­ки, зак­рив­ши очi: не чує, не ба­чить… А чи дав­но виряд­жала во­на її в се­ло? Чи дав­но си­дi­ли во­ни ряд­ком, згадую­чи, як хо­ро­ше жи­ти у се­лi, се­ред лу­гiв, на ши­ро­кiм про­сторi…

Ще вер­та­ючись у мiс­то, Хрис­тя за­пам'ята­ла ту мiс­ци­ну пiд ли­пою, звiд­ки так усю­ди вид­но, щоб роз­ка­за­ти про те ха­зяй­цi. А прий­шла - що зас­та­ла?..

Холодний страх прой­няв її наск­рiзь, на­че хто льоду при­ложив до сер­ця. їй при­га­дав­ся її не­дав­нiй при­хiд. Ось во­на у двiр ввi­хо­де… Пус­то; сi­неш­нi две­рi За­чи­не­нi. Во­на йде у кух­ню… Ти­хо, сум­но; сi­рi по­мер­ки ок­ри­ва­ють ха­ту… Де ж лю­ди? Пiш­ла в свiт­ли­цю - не­має, да­лi - в кiм­на­ту… Там на лiж­ку щось чор­нiє… Хрис­тя пiд­хо­де. То ж - ха­зяй­ка… Блi­да та бi­ла, мов з крей­ди вист­ру­га­на; од­нi очi