Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

загального хаосу. Найбрутальніше бунтівники поводилися на військово-морській базі в Кронштадті, але у столиці теж попрощалося з життям чимало вищих і нижчих офіцерів — незалежно від того, як саме вони ставилися до політичної кризи.

Про імператора було відомо лише, що він перебуває у своїй Ставці в Могилеві. Імператрицю, цесаревича і чотирьох князівен було заарештовано в царськосельському палаці. Уряд подав у відставку. Було призначено Тимчасовий уряд, сформований із членів Думи. У Таврійському палаці, де засідала Дума, в той самий час утворився ще один орган, Виконавчий комітет Ради робітничих депутатів. У його президії були Чхеїдзе і Керенський, двоє лівих лідерів Думи. Цей комітет зокрема заборонив видавати щоденні газети. Ось конкретний доказ малої влади Тимчасового уряду.

Ще більшим викликом Тимчасовому урядові став виданий комітетом наказ № 1, де було розпорядження про створення солдатських рад у кожній військовій частині. Під контроль солдатських рад переходила вся зброя, матеріальні засоби і влада. Було скасовано віддавання честі в війську.

15 березня я вирушив до Москви нічним потягом, куди мені вдалося роздобути квиток у спальний вагон. Прибув я саме вчасно, щоб побачити, як починається революція в колишній російській столиці. Я сидів у відкритих санях на Брестському залізничному вокзалі, де 21 рік тому довелося стежити за трагічним епілогом коронування, і роздивлявся першу московську демонстрацію. Вона йшла під червоними прапорами тією самою дорогою, якою крокувала свого часу пишна коронувальна процесія, — лише в зворотному напрямку.

У Москві мене наздогнала звістка, що 15 березня імператор за себе і за сина зрікся корони на користь свого брата, великого князя Михайла. Повідомлення про те, що тепер коло державного керма стоятиме великий князь Михайло, заронило іскру надії, однак перед моїм від’їздом із Москви 17 березня стало відомо, що великий князь теж зрікся престолу.

Коли я прибув до Києва, виявилося, що революція вже докотилася й туди, і, проїжджаючи повз пам’ятник Столипіну, я побачив, що цей суворий пан змушений миритися з червоним шарфом на шиї.

Їдучи на південь до своєї дивізії, я відвідав генерала Сахарова, який командував російським військом у Румунії. З цим чоловіком, якого знали як рішучого і здібного керівника, я поділився своїми петербурзькими й московськими враженнями і порекомендував йому очолити рух спротиву. Однак генерал вважав, що для цього не настав іще слушний момент.

Коли я прибув на фронт, одразу впало в вічі, що за кілька тижнів багато чого змінилося. Революція ширилася, мов лісова пожежа. Сумнозвісний перший наказ Ради, який первісно стосувався лише столичної залоги, вже мав застосування й тут, і дисципліна розвалювалася. Зростала анархія: Тимчасовий уряд видав декларацію про свободу слова, друку й зібрань, а також про право на страйки, і все це поширювалося на військові частини, «якщо дозволяють військово-технічні умови». Було скасовано військовий трибунал і смертну кару. Внаслідок цього підтримувати військовий послух ставало дедалі важче: командир, який намагався це робити, ризикував своїм життям! З’явилася така практика, що вояки самоправно брали відпустки чи просто дезертували. До кінця квітня кількість дезертирів зросла до мільйона. Більшість із них були селяни, які поспішали додому, щоб отримати свою частку від обіцяного поділу угідь. Дедалі поширенішим явищем ставало братання з ворогом. Тепер, як і 1905 року, артилерія та кіннота теж найменше підпадали під вплив деморалізаційної бацили, але й там відбувався процес повільного розпаду.

Верховне командування не робило нічого для протидії впливу революційної хвилі. Цар передав керівництво військом великому князю Миколі Миколайовичу, однак, прибувши до Ставки, той дізнався, що Тимчасовий уряд призначив головнокомандувачем генерала Алексєєва. Наступного дня великого князя позбавили командування Кавказьким фронтом. Алексєєв, який був високоосвіченим військовиком, але мав нерішучу і стриману вдачу, недовго обіймав цей пост, адже вже в травні його змінив генерал Брусилов.

* * *

Наразі здавалося, що в моїй частині збереглася єдність. У травні 1917 року я дістав наказ зайняти ділянку фронту на заході від міста Сучава, що в Трансільванських Альпах. Там у середині червня я отримав звання генерал-лейтенанта і мене поставили командувати VI кавалерійським корпусом, однією з трьох дивізій якого була 12-та кавалерійська дивізія.

Подія, про яку йтиметься далі, може слугувати прикладом тогочасного ладу. Одна з моїх дивізій чекала, щоб її заступила інша, і командир тієї наступної дивізії прибув до мене. Я спитав у генерала, чи може він покладатися на своє військо, але мій сумнів, як я помітив, зачепив його честь. Я розповів йому, що для певності націлив кілька гармат на район, де мають отаборитися його підрозділи. За півгодини генерал доповів, що військо відмовляється йти в окопи. Щойно поблизу табору вибухнули перші гарматні набої, як було врятовано і ситуацію, і, здається, генералову честь.

На той час поразка Центральних держав уже здавалася очевидною. На Французькому фронті союзники розпочали в квітні наступ під Реймсом, який засвідчив, що перевага дедалі більше переходить на їхній бік. 2 квітня до країн Антанти приєдналися США, і в червні до Франції прибули перші американські формації. Скидалося на те, що Австро-Угорщина стоїть на порозі розпаду. У цій переможній розв’язці мусила б брати участь нова Росія, якщо вона хотіла забезпечити досягнення своїх цілей у війні й дістати винагороду за свої жертви.

Таке підґрунтя мав наступ на австрійські армії, до якого вирішили вдатися нові російські керманичі. Це було сміливе рішення, адже на початку квітня локальний наступ німців на Ковельському фронті засвідчив, що російська армія остаточно втратила боєздатність. Найперша умова успіху — звісно, повернення авторитету командування й край розкольницькій агітації. Але на це й натяку не було, натомість Керенський, який став військовим міністром, вирушив у пропагандистське турне, внаслідок чого фронтом пробігла короткочасна хвиля патріотичного піднесення. Однак іще більшу вагу мало те, що почали утворюватися добровольчі ударні групи й для підтримки наступу залучили всю наявну артилерію. З наступом, головний удар якого було спрямовано на тернопільську ділянку на схід від Львова, мав поєднуватися рух війська на Буковині.

Ми рушили вперед на початку липня. Після кількох локальних успіхів наступ захлинувся на головному напрямку, проте на південному фланзі 8-ма армія під командуванням генерала Корнілова просунулася кілометрів на тридцять. Завдяки цьому успіху його призначили командувати Південно-Західним фронтом.

Однак невдовзі від нього відвернулося воєнне щастя. 14 липня ворог розпочав контрнаступ на Галичині й Буковині, оборону було зламано і військо кинулося навтіки в шаленому безладі. Тернопіль і Чернівці впали, Україна опинилася під загрозою.

У тій ситуації генерал Корнілов вирішив вдатися до радикальних заходів. Було створено спеціальні загони для виловлювання дезертирів, замінено нерішучих і некомпетентних командирів,