Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

сцену, спробував зрозуміти, що тут власне сталося. Виглядало, що Реґнар стріляв у робота, але чи той напав на нього, чи на Бенніґсена? Чи, врешті, людина, вражена амнезією, могла б захищатися від будь-якої атаки? Він розумів, що не розгадає загадки, а в перспективі мав іще подальші пошуки.

Знову глянув на годинник: доходила п’ята. Якби Роган розраховував лише на власний запас кисню, мусив би вже повертатися. Цієї миті сяйнула думка, що можна відкрутити кисневі балони з апарата Реґнара. Отож зняв апарат з плечей померлого, пересвідчився, що один балон ще зовсім повний, і, залишивши власний, порожній, почав збирати каміння навколо останків. Це зайняло майже годину, але вважав, що померлий все одно щедро відплатив йому, позичивши свій запас кисню. Коли малий насип був готовий, Роган подумав, що добре було б, власне кажучи, забезпечитися зброєю, а саме — малим «Вейром», котрий був, мабуть, іще заряджений. Та оскільки ця думка прийшла надто пізно, він мусив піти ні з чим.

Доходила шоста; Роган був такий стомлений, що ледве волочив ноги. Мав іще чотири таблетки стимулюючого препарату, отож ковтнув одну і вже за хвилину відчув приплив сили. Він не мав жодного уявлення, звідки розпочати подальші пошуки, тому просто пішов, куди зиркнув, — до скельної брами. До неї було ще близько кілометра, коли датчик застеріг про зростання радіоактивного зараження. Поки що воно було досить низьким, тому він рухався далі, уважно роздивляючись на всі боки. Оскільки ущелина була крутою, то лише деякі поверхні скель мали сліди плавлення. Та в міру того, як він просувався вперед, цієї характерної потрісканої поливи ставало чимраз більше; врешті він побачив величезні брили, вкриті застиглими бульбашками — їхня поверхня закипіла під дією термічних ударів. Власне кажучи, Роган уже не мав що тут робити, однак уперто ішов уперед. Датчик на зап’ясті видавав тепер легке цокотіння, котре чимраз наростало, стрілка скакала по шкалі мов шалена, танцюючи на поділках. Урешті він побачив оддалік залишки скельної брами, звалені в круглу заглибину, схожу на озеро з водою, котре застигло неймовірним чином під час потужного спалаху; основа скель перетворилася на товсту скорину лави, а колись чорне хутро металевих хащів стало обгореним лахміттям; у глибині серед скельних мурів зяяли величезні вирви світлішого кольору. Роган квапливо повернув.

І знову на допомогу йому прийшов випадок. Коли уже доходив до наступної за побоїщем, значно ширшої скельної брами, то поблизу місця, де недавно ступав, помітив блиск якогось металевого предмета. Це був алюмінієвий редуктор кисневого апарата; у неглибокій щілині між скелею і висохлим дном потоку темніли плечі в обсмаленому комбінезоні. Труп лежав без голови. Страхітлива сила вибуху перенесла його над купою каміння і вдарила об скелю. Оддалік виднілася неушкоджена кобура, в якій, добре припасований, лежав блискучий, мовби щойно протертий, «Вейр». Роган узяв його собі. Хотів ідентифікувати знайденого, та це було неможливо. Рушив далі вгору ущелини. Світло на її східному схилі червонішало і, ніби палаюча завіса, піднімалося дедалі вище, в міру того, як сонце хилилося за гірський хребет.

Доходила за чверть сьома. Роган став перед справжньою дилемою. Досі йому щастило, принаймні в тому сенсі, що виконав своє завдання, вцілів і міг повертатися до бази. Смерть четвертої людини, на його думку, не викликала вже жодних сумнівів, але, врешті, таке припускали ще на «Непереможному». Сюди він прийшов, аби здобути певність. Тож чи мав право повернутися? Резерву кисню, котрим завдячував апаратові Реґнара, вистачить іще на шість годин. Та перед ним була ціла ніч, під час якої не міг нічого зробити, якщо не з огляду на хмару, то хоча б тому, що майже повністю виснажився. Отож ковтнув наступну стимулюючу таблетку й, чекаючи, доки та почне діяти, спробував скласти якийсь розумний, принаймні в міру можливості, план подальших кроків.

Чорні хащі високо над ним, біля краю скель, затоплював усе червоніший відблиск заходу, в якому окремі шпичаки кущів мінилися й переливалися глибоким фіолетом.

Роган усе ще не міг вирішити. Сидячи під великим заломом, він почув здалеку подзвін хмари. Що характерно — зовсім не злякався. Його ставлення до неї зазнало протягом дня дивовижної зміни. Роган знав — принаймні йому так здавалося, — що може собі дозволити, ніби альпініст, якого не лякає смерть серед льодових стін. Щоправда, він сам не зрозумів цієї зміни, яка в ньому відбулася, бо не зафіксував у пам’яті моменту, коли вперше зауважив понуру красу чорних хащ, котрі мінилися на скелях усіма відтінками фіолету. Отож тепер, побачивши чорні хмари, — а їх наближалося дві, вироївшись із протилежних гірських схилів, — Роган навіть не порухався і не шукав сховку між камінням. Врешті позиція, яку займав, не мала значення, якщо схований апаратик усе ще діяв. Він доторкнувся пучками пальців до його округлого, мов монета, денця і відчув крізь тканину комбінезона легеньке тремтіння. Аби не провокувати небезпеку, намагався якомога менше рухатися, лише трошки зручніше сів.

Хмари тепер займали обидві сторони ущелини; крізь їхні чорні клубки проходила наче якась симетрична течія, бо вони згущувалися на краях, створюючи майже вертикальні колони, тоді як внутрішні частини вигиналися одна до одної і чимраз зближувалися. Видавалося, ніби якийсь велетенський різб’яр з незвичною швидкістю формував їх невидимими рухами. Кілька коротких розрядів прошили повітря між найближчими пунктами обох хмар, які начебто рвалися одна до одної, але кожна залишалася на своєму боці, лише тріпочучи центральними клубками у все швидшому ритмі. Блиск цих розрядів був на диво темним; обидві хмари в ньому на мить зблиснули, мовби застиглі в польоті мільярди чорно-срібних кристалів. Потім — коли скелі кілька разів повторили відлуння грому, слабке й придушене, наче їх несподівано накрив матеріал, що поглинає звуки, — напружені до краю хмари злилися і проникли одна в одну. Повітря під ними потемніло, наче зайшло сонце, водночас в йому з’явилися незрозумілі гнучкі лінії, і Роган лише за кілька хвилин зрозумів, що це гротескно спотворені відображення скелястого дна ущелини. Тим часом повітряні дзеркала під шатром хмари хвилювалися і розширювалися; несподівно він побачив велетенську людську постать, яка торкалася верхівкою голови темряви і дивилася на нього нерухомо, хоча саме зображення безупинно здригалося й танцювало, ніби увесь час гасло та наново з’являлося в таємничому ритмі. І знову минули секунди, перш ніж Роган упізнав у цьому велеті власне відображення, що повисло в просторі між бічними краями хмари. Він був такий здивований, до такої міри вражений незрозумілими діями хмари, що забув про все. Сяйнула думка, що хмара, можливо, знає