Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

також. А я гаю час на порожні балачки з тобою, випрошуючи допомогу, — розмірковував він. — Але андроїда не вблагаєш. Твоє прохання скероване в порожнечу».

— Вибачайте, Ріку, але сьогодні ввечері я не зможу. Буду завтра.

— Помста андроїда? — запитав Рік.

— Що?

— Тому що я змусив вас пройти тест Войґта-Кампфа.

— Ви так вважаєте? — зронила вона із широко розплющеними очима. — Справді?

— До побачення, — кинув він і хотів уже покласти слухавку.

— Слухайте, — швидко сказала Рейчел, — раджу вам подумати головою.

— Вам так здається, бо думаєте, що «Нексус-6» розумніший за людину.

— Ні, я й справді не розумію, — Рейчел зітхнула. — Я бачу, що у вас немає жодної охоти братися за це завдання сьогодні ввечері; можливо, ви взагалі не маєте бажання його виконувати. Ви впевнені, що хочете, щоб я допомогла вам уполювати цих трьох андроїдів? А чи ви воліли б, щоб я переконала вас цього не робити?

— Прилітайте, — мовив він, — і ми винаймемо номер у готелі.

— Навіщо?

— Я дещо сьогодні дізнався, — проговорив він захриплим голосом. — Про стосунки між людьми-чоловіками і жінками-андроїдами. Прилітайте в Сан-Франциско, і я не чіпатиму тих трьох анді. Ми знайдемо, що робити.

Вона втупилася в нього поглядом, а тоді раптом сказала:

— Гаразд, я прилітаю. Де ви будете?

— У «Сен-Франсіс». Це єдиний, хоча б напівпристойний готель, який і досі діє в районі затоки Сан-Франциско.

— І ви не вживатимете жодних заходів, допоки я не прибуду.

— Я сидітиму в готельному номері, — запевняв він, — і дивитимуся по телебаченню шоу Бастера Френдлі. У нього в гостях вже третій день Аманда Вернер. Вона мені дуже подобається; я міг би дивитися на неї до кінця свого життя. Навіть її груди, ніби сміються.

Він поклав слухавку, а тоді сидів і ні про що не думав. І тільки холод у говеркарі привів його до тями; він увімкнув запалення і за мить уже брав курс на середмістя Сан-Франциско. Летів до готелю «Сен-Франсіс».

Розділ 16

У розкішному й незвично просторому готельному номері Рік Декард сидів і читав надруковане під копірку орієнтування на андроїдів — Роя та Ірмґард Бейті. До нього долучалися два знімки, зроблені телескопічним об’єктивом — два нечітких кольорових 3-D зображення, на яких майже нічого не можна було розгледіти. «Жінка, — вирішив він, — доволі приваблива. А от Рой Бейті інакший. Щось гірше».

Рік прочитав, що на Марсі Рой був фармацевтом. Або принаймні використовував спеціальність фармацевта як прикриття. Насправді він, очевидно, виконував фізичну роботу, працював на полі й думав про пристойніше заняття. «Цікаво: а чи мріють андроїди?» — запитав самого себе Рік. Безперечно, що мріють. Саме тому вони час від часу вбивають своїх працедавців і втікають на Землю. У пошуках кращого життя, відмовляючись бути для людини безплатною прислугою. Як у випадку з Любою Люфт, яка хотіла співати в «Дон Жуані» чи в «Одруженні Фіґаро», а не працювати на голому, всіяному камінням полі. У світі, споконвічно непридатному для колонізації.

«Рой Бейті (значилося в довідці) агресивний, наполегливий у досягненні мети, швидко завойовує псевдоавторитет. Унаслідок захоплення містикою, цей андроїд запропонував усій групі втекти на Землю, обґрунтовуючи свій злочинний намір ідеологічно претензійною догмою про святість так званого андроїдного „життя“ Окрім усього іншого, цей андроїд викрадав і експериментував з різноманітними психотропними речовинами, а коли був викритий, то пояснював свої вчинки спробою провести на андроїдах групові досліди з метою викликання в них стану, близького до притаманного мерсеризму злиття, яке досі, за його словами, залишається недосяжним для андроїдів».

Орієнтування на Роя містило до певної міри жалісливі натяки. Грубий, холоднокровний андроїд намагався проводити досліди з метою набуття здатності, якої, з огляду на спеціально вбудовані дефекти, його було позбавлено. Але це нітрохи не розчулило Ріка; із записів Дейва він дізнався про яскраво виражені відразливі риси цього андроїда. Бейті спробував досягти стану злиття, а коли зазнав невдачі, то організував убивство людей... після чого відбулася втеча на Землю. А зараз його група, яка спочатку складалася з восьми анді, зменшилася до трьох. І залишки цієї злочинної групи також були приречені, бо якщо особисто йому не вдасться їх уполювати, то це зробить хтось інший. «Час не чекає, — подумав Рік. — Кругообіг життя. Що закінчується останніми сутінками. Перед тишею смерті». Він розгледів у цьому мікроскопічний відповідник Всесвіту, цілком завершений. Двері готельного номера розчахнулися.

— Ну й політ! — випалила задихана Рейчел Роузен, ввійшовши до Ріка в довгому блискучому, як риб’яча луска, плащі, у такому самому блискучому бюстгальтері і в тон йому шортах, які виднілися з-під розстебнутого плаща; з плеча в неї звисала велика, пишно оздоблена сумка-поштарка, а в руці вона тримала паперовий пакет. — Затишна кімната, — Рейчел поглянула на годинник. — Долетіла менше ніж за годину — швидко впоралася. Ось, — вона показала паперовий пакет. — Купила пляшку віскі. Бурбон.

— Найнебезпечніший з усіх восьми — досі живий. Той, що організував втечу, — Рік простягнув орієнтування на Роя Бейті; Рейчел поставила на підлогу паперовий пакет і взяла аркуш паперу з надрукованим під копірку текстом.

— Вже знаєте про його місце перебування? — запитала вона, прочитавши інформацію.

— Маю номер будинку. Це десь у передмісті, де вештається хіба що кілька деградованих спеціалів, всіляких там пустолобих і недоумків, що ведуть свій досить своєрідний спосіб життя.

Рейчел простягнула руку.

— А що відомо про інших?

— Дві жінки, — він передав їй аркуші паперу — один з інформацією про Ірмґард Бейті, інший — про андроїда, який називає себе Пріс Стреттон.

— О... — вона випустила обидва аркуші з рук, кинувши погляд на останній, підвелася, підійшла до вікна в номері й подивилася на середмістя Сан-Франциско. — Думаю, з останньою вам не впоратися. А може, все ж таки зумієте; може, вам байдуже, — Рейчел геть зблідла, а голос її затремтів. Ураз аж похитнулася.

— І про що ви там бурмочете? — він підняв аркуші, знову пробіг очима по їхніх рядках, намагаючись здогадатися, що так вразило Рейчел.

— Відкоркуймо ліпше віскі, — Рейчел віднесла паперовий пакет до ванної і повернулася з двома склянками; і далі мала розгублений і невпевнений вигляд... була задумана. Він наче відчував, як у голові в неї роїлося безліч думок: її насуплене, напружене обличчя свідчило