Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

25

Дорогою до аптеки я вже починаю тремтіти. Тим паче коли я розблоковую телефон і бачу десять пропущених від Насті. Й один від тата. Один пропущений від тата страшніший, ніж те, що я можу залетіти від Зимнєва сьогодні.

Так, гаразд, я цілком і повністю згодна з ним, що потрібно випити екстрений протизаплідний. Тим паче приклад матері-одиначки перед очима. Навіть думки немає про те, щоб розвести його на аліменти. Зимнєву цілком може вистачити й інших важелів.

— Можна я додому поїду?

— Так, звісно. Зараз купимо пігулку, потім поснідаємо, і я відвезу тебе додому, — відповідає Зимнєв.

— Не треба сніданку, — відповідаю я, кутаючись у свою куртку.

Щось прохолодно так на вулиці. Це не проходить повз увагу Зимнєва.

— Як хочеш, але харчування має бути збалансованим. Сніданок обов’язково має бути, — відповідає бос.

Я кидаю похмурий погляд на нього.

— Тільки не кажіть, що не відвезете мене додому, поки не поснідаєте.

— Твоя правда, — усміхається він.

У нього прямо зранку настрій хороший. Я стільки усмішок від нього не бачила навіть у день вдалих угод. І причиною цього стала я.

Ми купуємо в аптеці препарат. Я миттю його випиваю в присутності боса. Дзвоню дорогою до квартири татові, попередньо попросивши Зимнєва не підслуховувати.

Тато висловлює все, що думає про те, що я не ночувала вдома, обіцяючи, що якщо я сама не звільнюся, то він сам прийде і звільнить мене з роботи. Сяк-так пояснюю, що я не десь там ночувала, а на роботі.

Погано, що це чує Зимнєв. Тому що він подивився в цю мить на мене таким поглядом — мовляв, знаю, на чому ти ночувала сьогодні. На якій роботі.

За сніданком я так і не наважуюся запитати, що це була за угода, яку він хотів мені запропонувати вчора. Усі думки зводилися до одного — а що буде далі?

***

Понеділок — день важкий. Але не настільки важкий, наскільки була моя неділя. І субота. Я ж у суботу повернулася додому від Зимнєва. Наслухалася і про секретутку, і про те, що я безвідповідальна сестра, і про те, що в Єгорки зуби ріжуться. Ось останнє вже з жахом говорила сестра, нервово дивлячись на мене.

Тато знову наполягав на тому, що я можу влаштуватися на його завод і кинути цю невдячну роботу. Я наполягала, що таких грошей у нас ніколи не буде, замовчуючи про Настин борг.

Уже після ми посиділи з Настею в моїй кімнаті. Поки вона колихала Єгорку, я розповідала, як Зимнєв покрив наш борг перед Костиком. Змовчала лише про те, що було після, хоч сестра й допитувалася. Ще й запитала — не очікується в нас у родині ще одна матір-одиначка.

У неділю я зрозуміла, що ходити можу як краб — безглуздо похитуючись. Все-таки утримання дало про себе знати добрячим таким болем м’язів і серця. Я нервово здригалася від кожного сигналу на телефоні. Здавалося, що ось-ось мені подзвонить Зимнєв. І що?

Вибачте, ніч була чудовою, але ви звільнені.

Вибачте, ніч була жахливою — ви звільнені.

Інших варіантів не було.

Мені б хотілося, щоб подзвонив, щоб запросив на побачення, щоб… Ай, усе це дурні мрії. Ну не зустрічаються мільйонери зі звичайними секретарками. Вони тільки з ними сплять або одружуються, коли все горить і треба на когось спихнути фірму на межі банкрутства. Знаючи, як йдуть справи в «Зед корпорейшн» — це точно не загрожує.

А зараз я сиджу на роботі. З Зимнєвим ми тільки привіталися зранку і все. Хоча, що я хотіла? Я ж просто чергова коханка. Так, у нього їх, напевно, досхочу. Нехай я навіть їх жодного разу не бачила, але впевнена, що вони є.

Я не шукаю його поглядів, коли приношу каву або документи, не підглядаю за ним нишком. Виконую свою роботу, як і належить гарній помічниці боса.

Хоч мене зсередини мало не розриває на частини. Всю неділю я налаштовувала себе, що це нічого такого. Це всього лише секс. А на роботі… На роботі просто вити хочеться. Але я і взнаки не дам, що щось відчуваю. І не буду розкисати через те, що сама ж усі свої установки зруйнувала.

Тільки в мене трохи істерика не стається, коли до Зимнєва забігає без дозволу новенька дівчинка з бухгалтерії. Та сама, яка працює на моєму колишньому місці.

— А! — тільки і встигаю вимовити, коли вона ховається за його дверима.

Я миттю підскакую, поправляю злегка підсмикнуту спідницю і прямую до дверей.

Стукаю, геть забуваючи про комутатор.

Руки тремтять, тіло теж. Так, Соне, що таке? Це просто мій бос. Може, він сам зараз вижене нахабу з кабінету. І взагалі, ви просто переспали. Ти не маєш права його ревнувати!

Двері різко відчиняються. На порозі з’являється розлючений Зимнєв. Я нервово задкую, але його погляд холоне.

— Що, Соне? — запитує він.

— Там до вас зайшли. Я навіть не встигла її зупинити, — намагаюся подивитися на ту нахабну дівчину в його кабінеті.

— Нічого страшного. Ідіть займайтеся своєю роботою. Якщо треба буде — я вас наберу.

Вас. Знову ви.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍